Чинна директорка та випускниця Свалявського ЗЗСО №1 є відомою постаттю не тільки на теренах Свалявщини, а й за її межами. ЇЇ професійну діяльність у сфері освіти важко переоцінити.
Цикл інтерв’ю під назвою “Видатні жінки Свалявщини” розпочинаємо з розмови з непересічною особистістю нашого сьогодення Кларою Олександрівною Стегурою.
Смілива, рішуча, принципова, ініціативна — вона завжди йде до своїх цілей і досягає їх, але не для себе, а для громадськості. Скільки суспільних ролей уособлює в собі ця сильна неймовірна жінка.
Політик, освітянка, посадовиця, письменниця та улюблена вчителька багатьох учнів легендарної у Сваляві школи Масарика поділилася з виданням Svaliava.net особливими подіями та ставленням до життя.
З того часу, як Клара Олександрівна обіймає посаду директорки Свалявського ЗЗСО №1, у школі відбулася низка позитивних змін, як у рівні освіти, дисципліни, так і у забезпеченні школи навчальними матеріалами та іншим необхідним приладдям.
За словами батьківської спільноти, за останні два роки в житті навчального закладу, який був побудований у 1933 році на кошти першого президента Чехословаччини Томаша Масарика та у якому вивчають п’ять іноземних мов, відбулося багато значущих подій.
Незабутнє враження на мешканців Свалявщини та гостей міста справило проведення на теренах школи етнічного культурного фестивалю.
Серед здобутків освітнього закладу не можна не відмітити і благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ, показові виступи, перемогу у грантових та освітянських проєктах, будівництво на подвір’ї показового майданчика, обладнання простору для фізичного розвитку дітей тенісними столами та поїздку школярів до Австрії з ціллю спілкування з носіями мови.
“Сила, що закладена у кожному з нас, здатна на великі справи та звершення. Та сама вона ніщо без волі. Адже воля людини є найбільшою її відзнакою, тими крилами, що не дають упасти, рушійною силою, що веде до подолання найжорстокіших випробувань“, — так звучить головна цитата з книги Клари Стегури “Залізні крила”, яка перегукується з життєвим кредо авторки.
У книзі письменниця розкриває історію свого роду та переїзду її пращурів з Угорщини на Закарпаття, а саме в село Поляна.
Роман неначе машина часу переносить нас у далекий 1915 рік. Можу запевнити, що реальні події, описані в романі, не залишать байдужим жодного читача.
Отже, Клара Стегура походить із родини етнічних угорців та німців. Серед її прадідів були лісники, ресторатори, інженери та вчителі.
Дід по лінії батька, Микола Осташкін, обіймав посаду директора школи у Поляні за часів Чехословаччини.
Її батько, Олександр, працював інженером-будівельником газової промисловості, будував відомі санаторії Свалявщини та газові магістралі. Мати, Магдалина, все життя до виходу на пенсію викладала німецьку мову.
Як зізналася під час теплої бесіди сама Клара Олександрівна, вона з дитинства теж мріяла стати вчителем, а улюбленими шкільними предметами юначки були іноземна та географія.
Так і сталося. Вже понад два роки вона обіймає посаду директорки школи, у якій колись навчалася, та вдало поєднує діяльність депутатки Свалявської міської ради з роботою викладачки німецької мови.
— Кларо Олександрівно, скільки років загалом Ви присвячуєте себе викладацькій справі?
— Все своє свідоме життя, починаючи від закінчення університету, працюю у сфері освіти за винятком п’яти років роботи в органах місцевого самоврядування, коли працювала на посаді заступника голови Свалявської районної ради.
У 1997 році закінчила Ужгородський національний університет, вчилась на факультеті романо-германської філології за спеціальністю “Німецька мова та література”.
Опісля закінчення навчання працювала у відділі освіти Свалявської райдержадміністрації на посаді інспектора шкіл впродовж наступних 18 років.
Це була досить відповідальна робота. Згадую, що спочатку було нелегко. Молода людина мала знайти спільну мову із досвідченими і старшими у два рази керівниками освітніх закладів та координувати роботу відділу освіти в різних аспектах. Згодом обіймала посаду заступника начальника відділу освіти, який на той час очолював Василь Павлович Русин.
Впродовж свого життя не звикла зупинятися на досягнутому. Час вимагав нових творчих та наукових звершень, тому пішла здобувати другу вищу освіту у Західноукраїнський національний університет на спеціальність “Фінанси”. Закінчила його у 2008 році, і можу сказати, що це навчання дало мені базу із зовсім іншого напрямку роботи, розширивши світогляд.
Коли просуваємося через кожен етап і досягаємо визначених цілей, ми готуємося перейти до наступного. Так сталося і у моєму житті.
У 2015 році мене обрали депутаткою Свалявської районної ради, а згодом і заступницею голови райради. На цю каденцію якраз припало створення комунальних медичних установ. Це був величезний досвід у становленні і формуванні організацій.
Я відчуваю людей, хочу їм допомогти, хочу бути корисною для суспільства. Все, що зараз роблю — це не задля себе, не задля своїх здобутків. Дай Боже сил і наснаги й надалі бути корисною людям. В першу чергу дітям, їхнім родичам, сім’ям, батькам і, безумовно, усій громаді.
— Розкажіть, будь ласка, про той період, коли Вам довелося очолювати філію Західноукраїнського національного університету в Сваляві.
— Моя робоча стежка знову повернулася до керівництва у освітянстві, але вже у сфері вищої освіти. Це був той період, коли університети переживали нелегкі часи, борючись за виживання.
Потрібно було відкривати нові можливості для закладу. Якраз тоді на базі Свалявської філії вдалося створити Закарпатський навчально-науковий інститут. Завдяки цьому виш отримав ліцензію на нові спеціальності, на яких має змогу навчатися молодь Свалявщини та прилеглих громад.
Університет має дуже кваліфікованих керівників, де всі працюють задля однієї справи. З подачі ректорату університету за час мого керівництва вдалося також приватизувати землю, на якій розташована будівля свалявського вишу.
— З якими викликами Ви зіткнулися на початку очолювання Свалявського ЗЗСО №1?
— З школою не розлучалася із 1998 року, постійно працювала тут вчителем німецької мови за сумісництвом. Відчуваю, що робота у школі — це моє основне покликання.
Моє керівництво в школі Масарика розпочалося після початку війни, коли довелося долати безліч викликів, які були обумовленні станом в країні.
Це була подвійна, а може, і потрійна відповідальність. На початку повномасштабного вторгнення багато сімей з дітьми виїздили за кордон. На той час дуже хвилювалася, що нам просто не буде кого вчити.
Якою ж була радість вчителів, коли першого вересня ми побачили достатньо охочих навчатися у найбільшій школі Сваляви у воєнний час.
І зараз Свалявський ЗЗСО №1 має найбільший педагогічний колектив, який вдалося зберегти. На кожен предмет у нас є дипломований фахівець з досвідом роботи. Кількісний склад учнів дозволяє нам забезпечити кожного вчителя, а їх у закладі 72, повним тижневим навантаженням з “хвостиком”.
Також тішить той факт, що вчителі нашої школи за власної ініціативи беруть участь у всеукраїнських конкурсах та виборюють призові місця.
Здебільшого молодий, творчий колектив підтримує мої ініціативи. Свідомо ставиться до моєї думки про те, що школі потрібен розвиток. Сучасний керівник не має вимагати. До людей потрібно знайти особливий підхід, щоб викликати взаємну реакцію, спрямовану на певний результат. Цьогоріч у школі запровадили ще й профільне навчання дітей з гуманітарного та біолого-хімічного профілю.
Наш освітній заклад вирізняється тим, що тут вивчають п’ять рідкісних іноземних мов. І моїм основним завданням є зберегти це. “Скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина“, — колись влучно сказав німецький філософ і письменник Йоганн Вольфганг фон Гете.
До слова, нещодавно проведений на території школи фестиваль етнічної культури має започаткувати добру традицію поширення іноземних культур серед нашої спільноти та мешканців Свалявщини.
Коли ти бачиш результат — то отримуєш внутрішню радість та задоволення від зробленого, і це дає сили та наснагу працювати далі.
Читайте також: У Свалявському ЗЗСО №1 провели феєричний етнографічно-культурний фестиваль.
— Як ставляться до Вас учні? Адже діти — це безпосередній індикатор.
— Першокласники часто біжать обняти мене в коридорі на перервах. Говорять компліменти (посміхається, — авт.). Кажуть: “Ви гарно виглядаєте“.
Також дуже вражена щиросердечною допомогою наших старшокласників у розбиранні аварійної споруди на подвір’ї, за яку вони отримали від мене в подарунок м’ячі на Останньому дзвонику.
— Якою Ви хотіли би бачити школу в перспективі?
— Упродовж своєї 90-літньої історії школа дала Україні багато відомих випускників. Це медики, що відомі не лише на теренах області, а й України та за її межами. Серед них ціла низка науковців, педагогів. Їхніх імен дуже і дуже багато.
Зараз школа Масарика є місцем, куди із радістю йдуть діти. Коли восени ми з учнями відвідали австрійську школу, усі в один голос сказали: “Кларо Олександрівно, а наша школа краща. У нас уміють навчати…” Після цих слів у мене були сльози радості на очах. Напевно, це є найкращим визнанням нашої спільної роботи.
Тому в майбутньому хотілося би бачити умотивованих до навчання учнів, які йдуть здобувати знання та прагнуть всебічного розвитку.
Моєю мрією є підвищення значущості нашого провінційного закладу середньої освіти до найвищого рівня, який би був здатний надавати якісні освіти послуги та виховати різносторонньо розвинену особистість, яка своєю освіченістю буде славити Україну у світі.
Українська освіта є найкращою, має історичний та кадровий потенціал, що повинен служити на розвиток української нації.
Лілія Антонюк,
членкиня Національної спілки журналістів України.
Всі фото — від Клари Стегури.
Будь першим хто прокоментує