У арсеналі пані Оксани вже дві книги, що стосуються любовної лірики та публікації її віршів у двох збірках поезії. Наразі молода письменниця працює над своїм третім романом.
До речі, днями Оксана Бендас подарувала свою першу книгу Свалявській публічній бібліотеці, де 30 вересня відбудеться її презентація.
“Я сьогодні на шалених емоціях. Познайомилася з неймовірними людьми, які радо прийняли мене, як автора.
Була здивована, що наша Свалявська публічна бібліотека має так багато книг, і можна підібрати для читання собі що завгодно.
І тепер моя книга гордо стоятиме на полиці поряд з сучасними авторами”, — ділиться враженнями від візиту письменниця-початківиця.
— Пані Оксано, поділіться, будь ласка, з читачами подробицями Вашого життя, як Ви розпочали писати?
— Народилася в маленькому селі, що на Воловеччині, під назвою Латірка. Нас в родині троє: сестра, брат та непосидюча я.
Змалечку мама привчала нас до роботи. Кожен мав свої обов’язки. Раніше не було смартфонів, а телевізор з’явився у родині лише тоді, коли я пішла у 7 клас. Зараз у це важко повірити.
Ми тримали корів, дотепер їх не люблю. Велику рогату худобу треба було гнати в поле два рази на день. Щоб якось “вбити” час, сестра вигадувала ігри.
От, наприклад: “Мукачево, чому саме так назвали?” — питала вона в мене. А я казала, що через качок, їх там було так багато, що на базарі торгували тільки ними, більше ж нічого не було, бо все поїли качки. Не продавали крупи чи “молочку”, качок і тільки качок. Сестра сміялась з моєї історії і я була надзвичайно цьому рада.
Оскільки я була наймолодшою, зі мною не хотіли гратися, та й часу не було. Всі члени родини працювали в полі, заготовляли сіно для худоби на зиму. Я переважно гралася наодинці. Доводилось вигадувати уявних друзів. Фантазія була ще та…
Пригадую, як розмовляла з деревом і просила яблук, до гілки з плодами не могла дістатись, бо дуже маленькою була, а так хотілось поласувати фруктами, а вони ніяк не піддавались на мої прохання, вигадувала віршики, пісеньки: “Впади, впади яблучко, будь ласка”, — вдавалась до хитрощів, будувала сходинки виносячи з хати подушки, падала, розбивала коліна, але таки домоглась свого, зірвавши яблуко, дякувала і швиденько заносила речі до хати, щоб ніхто не бачив.
Так собі фантазуючи, складала пісні і віршики, співала їх вдома, але це страшенно дратувало мою сестру, вона не хотіла те слухати і сварилася зі мною. Я мріяла бути співачкою, письменницею чи поетесою, складати казочки для дітей, але моя старша сестричка казала, що з мене тільки будуть сміятися, у мене немає таланту і те, що я складаю, нікуди не годиться.
Я дуже гнівалася, пам’ятаю, як плакала, навіть придумала для сестри різні образи, складала риму з її іменем і дражнила цим. Та з часом все забувається, ми стаємо дорослі і наші мрії відкладаються на потім. Ми виросли. Сестра, покликанням якої стало мистецтво, є членкинею НСХУ. Нещодавно у Києві відбулася персональна виставка її картин.
А я пишу книги, і так само як і в дитинстві, вигадую історії з життя. Куди б не пішла: чи в магазин, чи на прогулянку до лісу, чи то школа або садок — у мене виникає нестримне бажання щось вигадати.
В голові малюється сюжет і дорогою я можу навіть забути куди йшла і що хотіла (посміхається, — авт.). Можу забути купити продукти на вечерю, покласти дитині перекус до рюкзака, забути привітати найближчих із днем народження, але чомусь те, що коїлось у голові з вигаданими мною людьми, буду пам’ятати.
Тож я вирішила налагодити систему. Тобто записую свої історії і роблю з них книгу. Таким чином мені вдається відділяти реальність від вигаданого і не забувати де знаходжусь.
— Як Ви опинилися у Сваляві? Адже впродовж останніх десяти років живете саме тут.
— Я покинула село опісля закінчення школи та вступила до Свалявського технічного коледжу, здобула ступінь магістра з червоним дипломом, але за професією технолога ніколи не працювала.
Підробляла офіціанткою у ресторанах та у санаторії. Вийшла заміж за свалявця і народила двійко дівчаток.
Перебуваючи в декретній відпустці з молодшою донечкою, часто не спала ночами, день і ніч злились воєдино. Одної такої ночі і прийшло натхнення написати про історію кохання.
Я зайшла до дитячої, сіла за парту, вийняла з шухляди донечки, на той час першокласниці, зошит і записала свої думки. Наступного дня перечитала і продовжила. Я так захопилася, що за десять днів у мене вийшов матеріал на цілу книжку. Назвала свій роман “Ти в це не повіриш”, позаяк і сама не вірила в те, що змогла це зробити. Сумніваючись в собі, все ж вирішила друкуватись. З фінансами допоміг коханий чоловік, від якого завжди відчуваю підтримку.
Перший роман “Ти в це не повіриш” надрукували тиражем в 10 примірників. Сім з них друкарня розіслала в українські бібліотеки. Мої книги знаходяться у Харкові, Києві, Львові та Одесі. Зокрема, і у Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського. А відтепер і у Свалявській публічній бібліотеці.
Три примірники отримала я. Це був такий собі подарунок під ялинку в грудні 2023 р.
Потім я знайшла Лілію Стасюк — це видавець з Хмельницького. З її допомогою мою поезію надрукували в літературному альманасі “Мереживо рядочків”, а проза в альманасі “Вир думок”.
Свої вірші публікую на окремій сторінці в Instagram і роблю на них декламацію, намагаюся всіляко розвиватися та заявляти про себе загалу.
До речі, моя книга стала одним з лотів на благодійному аукціоні, відтак знаходить своїх поціновувачів серед читацької аудиторії. Аукціон організовувала блогерка, от я й запропонувала свою творчість. Загалом їй вдалося зібрати 20 000 гривень на потреби ЗСУ.
Нещодавно разом з чоловіком відвідали зустріч анонімних авторів в Ужгороді, він мене підтримує. І поки я надихалася із друзями по письму, він займався дівчатками, сходив з ними до розважального центру.
— Пані Оксано, поділіться своїми планами на майбутнє.
— Важко планувати майбутнє заздалегідь, але у моїх мріях я реалізована знана письменниця, яка працює не тільки заради задоволення.
Наразі пишу свою третю книгу в пригодницькому жанрі, де розгортаються дві сюжетні лінії. У ній також висвітлюються проблеми сучасних дітей і підлітків, які маніпулюють своїми батьками, щоб досягти бажаного результату. А ті в свою чергу вважають, що контролюють ситуацію. Події розгортаються навколо двох героїнь: матері і доньки.
Отже, 30 вересня, радо запрошую читачів до Свалявської публічної бібліотеки, де відбудеться презентація мого другого роману “І таке можливо”, у ньому любовна лірика переплелася з поезією. Буде цікаво, обіцяю.
Будь першим хто прокоментує