Або як вівчарі прибуток ділили та своїх овець за очима впізнавали.
Колись велике значення для самосвідомості закарпатців мали народні звичаї, обряди, традиції святкування, які були невід’ємною частиною повсякденного життя і стали засобом збереження ідентичності краю. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність та історію.
Обряд “Наміру”, який проводили у селі Березники Керецьківської громади щовесни, пов’язаний із виробництвом овечого сиру. За допомогою цієї традиції ґазди дізнавалися, скільки сиру та молока дістанеться кожному, коли сільська отара повернеться з полонини.
Його відтворила на папері жителька Березників М. В. Проць, документ зберігся у Свалявському історичному музеї.
Обряд “Наміру”, або мішання, як його ще називали, був важливим та необхідним ритуалом для кожного селянина, який мав худобу. Збиралося усе село: ґазди, ґаздині, молодь та діти, яким особливо цікаво було подивитися на дійство.
Село шуміло, вирувало, починалися весняні роботи. Рипіли вози, ричали бики, які ніяк не могли звикнути до ярма, мекали ягнята, яких відлучили від матері-вівці, іржали необ’їжджені коні. Із-поміж цього галасу пробивався стукіт барабану. Це бохтар (глашатий) несе селянам новину, закликаючи їх збиратися та йти в гірське урочище.
“Старайтеся чесно поміряти молоко, не лліть води, бо потому буде вам ганьба“, — мовить бохтар.
І так по всьому селу: десь через кожних 50 метрів — зупинка і оголошення.
О четвертій ранку тільки й було чути: “Маріє, Анно, вставайте та пойте гет, вже видко“.
Діти першими вибігали з хижі — дуже кортіло піти з батьками. Малеча раділа, підстрибувала надворі, бо у босі ноги холодно, заранки о цій порі року були холодними.
Селяни групами підходили дорогою під гранку (гору), а там уже дівчата, що піднялися вище, виводили пісню:
“Ци в зилини полонини, зилини, зилини;
Пасе у нив вірчар виці в гуни зачернени;
Ци злена полонина з вітром говорила:
Та кіть би їй любо орав, жито би родило“.
Люди наближалися до колиби, де звучала трембіта, знаменуючи початок чудодійного доїння. Адже від того, скільки кожен хазяїн надоїть молока — буде залежати кількість буцка (сиру).
З боків приганяли групи овець, деякі ночували вже туйка, у кошарі. Кожен звав до себе своїх овець. Гарного господаря вівці впізнавали самі. А деяким доводилося шукати тварин за знаками: дірочками та вирубами на вухах, кольором очей та формою голови. А біля колиби тим часом розгорялася ватра, на кітловині кипіла вода.
Ватиг готувався до дійства буцка завчасно: брав ринзу, різав тижневе теля, в його желудочок заливав куластру. Ця природна речовина здавна використовувалася для ферментації молока та виготовлення овечого сиру. Та ринза висіла у хаті, сушилася по чотири місяці перед використанням.
Перед доїнням один з вівчарів проводив перевірку посуду, бо траплялися випадки, коли у нього доливали води. І туди доїли своїх овець, щоб було більше молока. Селяни вдавалися до різних хитрощів, щоб отримувати більше натурального прибутку. Обабіч колиби стояли такі одиниці виміру молока: будинка, літр, мисиль, фірталька та бляшка.
За будинку після паші видавали 4 гелети молока (кожна гелета вміщувала 10 літрів), або 16 кілограмів сиру. За мисель — 2 галети молока та 8 кілограмів сиру. Фірталька була еквівалентна 1 галеті молока і 4 кілограмам сиру. Бляшка позначала 2,5 літра молока та 1 кг сиру. Всі виміри ретельно позначали на спеціальній планці, яка зберігалася у головного вівчара та слугувала для видачі натурального прибутку.
Кінець дійства ознаменовувало звучання трембіти — це означало, що на цій полонині вівці вже йдуть пасти. А селяни ще довго обговорювали наміри, за спільним обідом точилася бесіда:
— Кумо, ваші вівці дали більше молока, ніж мої.
— Неправда.
— Правда, правда!
— Но, кумо, но казит ня постил, ай казит ня зміток.
— Ой, кумо, ліпше з розумним загубити, як з дурним знайти.
Будь першим хто прокоментує