Пані Мирослава є не тільки відомою на Свалявщині бізнесвумен, але й має багато різноманітних покликань та захоплень.
Цій неймовірній жінці вдається поєднувати безліч занять, суспільних ролей керівника, матері, дружини та, не побоюся цього слова, кулінарної винахідниці.
Разом з чоловіком Мирослава Голонич робить багато добрих справ, займається благодійністю та допомагає військовим. Підприємиця не перестає дивувати жителів громади своїми кулінарними винаходами та представляє гастрономічну культуру Закарпаття за кордоном.
Поспілкувавшись з власницею кав’ярні-кондитерської “Mirella”, видання Svaliava.net з’ясовувало, як їй вдається одночасно керувати кондитерською, постійно навчатися, поєднувати зайнятість із роботою митного брокера та бути берегинею сімейного вогнища.
Під час інтерв’ю, посеред розмов про дитинство, війну та втрату батька, пані Мирослава поділилася креативними планами на майбутнє, розкрила секрет назви сімейної кондитерської та розповіла про цікаві хобі. Одним з них є колекціонування старовинних книжок.
“Я народилася у Сваляві, це моє рідне місто. У нас була дуже велика дружня родина.
Бабуся по маминій лінії була угоркою. Дідусь із Стройного і бабуся з Березного — лемки. Вони обробляли землю, тримали господарство.
Якраз вони прищепили мені любов до землі, тварин, до рослин. Мама казала, що у дитинстві “мною завжди було повно”.
Мої бабусі були дуже гарними господинями, одна готувала стародавні угорські страви. Друга з Березинщини — кардинально інші. Малою я постійно крутилася на кухні, інколи вони мене заохочували — обіцяли приготувати мою улюблену страву, якщо я допоможу.
Родичі бачили що кулінарія мені до вподоби, тож з 13 років поклали на мене обов’язки: робити випічку для сім’ї”, — розповідає пані Мирослава.
— Ви пам’ятаєте, що випекли першим?
— Так, це були бублики і дуже мені подобалося пекти “сухе” печиво. Навіть десь рецепт зберігся.
Експериментувати та збирати кулінарні рецепти любила ще змалечку. Коли подорослішала — випікала своїм подружкам тіста на весілля. Раніше на такі свята запрошували по 200-250 гостей і потрібно було випекти по 50-70 тепшів (деко, — авт.), тоді я добре “набила собі руку”.
Моя сім’я була великою та дружньою, родинні свята, такі як Різдво та Паска, завжди проводили разом. Спочатку йшли до одних родичів, потім до других, потім до третіх, потім до нас. Ти теж мав бути готовим прийняти велику кількість гостей.
Пам’ятаю, коли одружилися з чоловіком, у нас було так багато друзів, кумів, родичів, що ми розписували години і дні, куди і до кого йдемо. Господині готувалися заздалегідь. На столі, як мінімум, стояли чотири види тіста, не кажучи вже про інші страви.
— Ким Ви мріяли бути, навчаючись у школі?
— Та ким я тільки не мріяла бути… І археологом, і спортсменкою, і дресирувальницею дельфінів, що стало для моїх батьків великою несподіванкою.
Грала з хлопцями у футбол, каталася на лижах, також професійно займалася тенісом, баскетболом у спортивній школі, їздила на змагання.
Від бабусі навчилася вишивати. Потужний розвиток творчих здібностей дало мені навчання у Свалявській школі мистецтв. А з 16 років, пам’ятаю, ходила на курси менеджменту. Усе мені було цікаво, любила навчатися новому, щось вивчати.
— Хто Ви за освітою?
— Після школи пішла навчатися у Свалявський технічний коледж на економіста. Технологію виробництва бубликів і какао-порошку і дотепер добре пам’ятаю. Потім вступила до Ужгородського національного університету. А навесні 2024-го закінчила магістратуру за спеціальністю технолога-кондитера харчової промисловості у Національному університеті харчових технологій у Києві.
До речі, якщо вже зайшла мова, трішки поділюся своїми задумами на майбутнє. Тема моєї магістерської дисертації звучить так: “Розроблення рецептурного складу печива оздоровчого спрямування з використанням бузинового порошку та впровадженням його в проєкті кондитерського цеху “Mirella” у м. Свалява Закарпатської області”. Спочатку я пекла його мамі, вона куштувала, а потім писала магістерську.
Тож планую наступного року зробити лінійку з випуску оздоровчого функціонального печива, збагаченого різними клітковинами та іншими корисними продуктами з мінімумом додавання цукрів.
Я бачу це, як розвиток крафтового напряму виробництва, промислових масштабів не буде. Ми є членами руху “Slow food”, тобто повільна корисна їжа завдяки її натуральності. Він пропагує збереження традиційної та регіональної гастрономічної культури і позиціонується, як альтернатива фаст-фуду. Рух має багато напрямів, у тому числі і освітній.
Нещодавно, до прикладу, у Свалявському ЗЗСО №4 проходив фестиваль яблук “Яблуко з мого саду”. От там ми прищеплювали дітям цю культуру. Вони приносили плоди з яблунь, яким по 60-70 років і розповідали їх історію. Я теж віднайшла два сорти яблук з Сасівки, де народився мій дід, та у керецьківському саду бабусі. Ці яблука уже давно ніде не продаються і трапляються дуже рідко.
— Яка з Ваших професій подобається найбільше?
— Я люблю усі свої заняття. Те, що приносить реальний результат та користь. Я дослідник за натурою та експериментатор. Тому постійно експериментую зі смаками, щось вигадую. А оскільки я виросла у сім’ї економістів — батько був директором заводу “Електрон”, мама — бухгалтер-економіст, — то й мене вони привчали до цифр та підприємництва. Я росла у атмосфері постійного руху, розмов про фінанси, про виробництво.
Батько брав мене з собою на різні переговорні процеси. Це якраз були часи розвалу Союзу. У 16-17 років я була присутня на важливих переговорах та зустрічах. Під час заочного навчання в УжНУ він віддав мене на курси митного брокера. Закінчивши їх, почала працювати на митниці.
Митна справа включала в себе оформлення всіх документів, які пов’язані з зовнішньою економічною діяльністю: контракти, рахунки, оформлення документів на митниці, надання сертифікатів.
Потім батько організував деревообробний цех, а у 2001 році він трагічно загинув у аварії. У 25 років я почала вести справу, яка залишилася у спадок. Було важко, але це мене загартувало.
— Вистачає часу на сім’ю?
— Декілька місяців після народження доньок я присвячувала час їм, і офіс тоді був удома. Інколи приїздила на роботу з ними. Потім допомагала няня та мама. Напевно, тоді було більше сил, і не було мобільних мереж і телефонів. Ти відпрацював собі до 17.00 і мав вільний час для родини, так само й у вихідні.
Тепер ти постійно доступний і тебе постійно знаходять. Зараз доньки вже дорослі. Старша нещодавно вийшла заміж, молодша навчається. Але обох я залучаю до нашої сімейної справи.
— Як і коли виникла ідея відкрити кондитерську?
Я завжди мріяла про щось подібне. Відверто кажучи, є жіночі справи, а є чоловічі. І от тоді у мене виникла ідея перекваліфікувати бізнес. Я добре розбираюся в кондитерці, знаю, що якщо щось трапиться, зможу вести справи самотужки та можу в будь-який момент замінити робітника у цеху.
До речі, коли була підлітком, мене часто відряджали до магазину за хлібом і молоком. Дотепер пам’ятаю ті черги і себе — з грошима в трилітровій банці.
В перші кілька років після відкриття кондитерської ми випікали булочки та декілька видів хліба. Згодом, через брак виробничих площ і необхідність звузити асортимент, від цього нам довелось відмовитись.
Зараз випікаємо лише один вид хліба і виключно під замовлення. Він називається “Цілющий”.
Хочу зауважити, що хліб на заквасці — це ідеальне рішення на випадок блекаутів. Не капризує і виходить майже завжди, довго не черствіє. Зроблений за тим принципом, як пекли наші пращури.
— Коли Ви заснували кондитерську?
— У 2016 році мій чоловік відкрив кондитерський цех. Потім біля нього з’явилася невеличка кав’ярня. Люди приходили забирати замовлення, і щоб їм було зручно чекати, ми відкрили невеликий простір із смачною кавою та свіжими тістечками.
А у 2020 році у центрі Сваляви відкрилася кав’ярня “Mirella”, де ми почали розширювати асортимент. Я багато ходила на курси, навчалася.
— Скільки кулінарних курсів Ви закінчили?
— Важко підрахувати. Десь близько тридцяти. Нещодавно була у Києві. Збираю різну інформацію, яку втілюю в життя, експериментуючи зі смаками та інгредієнтами.
Люблю готувати за старовинними рецептами, додаючи у них нову нотку. Одним з моїх хобі є колекціонування книжок, багато з них — старовинні угорські та польські книги, видані у 1900-х роках. Ви тільки уявіть собі: людей, які її видали, вже немає в живих, а книга несе знання.
— Скільки екземплярів налічує Ваша колекція?
— Якщо разом з батьківською бібліотекою, десь 1500. Суто кулінарних з них близько 400.
Чоловік вже свариться, бо я не можу зупинитися. Нещодавно купила польську старовинну книгу на 890 сторінок, яка важить 5 кілограмів.
— До речі, звідки така цікава назва кондитерської?
— На честь бабусі Магдалини та чотирилисника. Вона його шукала і засушувала. За віруваннями, знайти у нас чотирилисник — це на серенчу (удачу, — авт.).
Коли я була дитиною, не розуміла, навіщо бабуся це робить. Але збирала разом з нею, це була як гра. Зрозуміла, коли подорослішала.
У бабусі було складне життя і таким чином вона сама собі робила ніби надію і сподівання на краще, що їй посміхнеться удача. В мене і дотепер є ці засушені комониці (конюшини. — авт.).
А одне літо у дворі ріс кущик, на якому всі стебла були чотирилисниками. Хоча науковці кажуть, що це аномалія рослини… Але яка приємна…
— Які принципи Ви розділяєте у керуванні колективом?
— На всіх підприємствах у нас працює 11 чоловік. Це чудовий згуртований колектив. Вважаю, що основним у стосунках керівник-підлеглий є людяність.
— Який найбільший торт Ви випекли?
— Це був весільний торт вагою 25 кілограмів. А нещодавно спекли торт на замовлення, його дизайн створив штучний інтелект, але ми справилися.
— Який вид випічки є найпопулярнішим у кондитерській?
— Ринок формує пропозицію. Тому популярним є те, що користується попитом. Час від часу ми змінюємо асортимент залежно від сезону та економічної спроможності покупців.
Туристи часто замовляють торт “Свалява” з грибами, празький торт, тістечко з чорносливом, кіфлики, горішки з масляним кремом, виготовлені за старим рецептом.
Особливим попитом користувалися кіфлики у Франції на міжнародних виставках. Французи думали, що то круасани і дуже дивувалися, коли у середині знаходили леквар (повидло, — авт.).
— До речі, як виник торт “Свалява”?
— Деяких відвідувачів відлякує смак грибів у торті. Думають, що там смажені гриби (посміхається, — авт.). Насправді це мус з відварених грибів у пиві.
Чотири роки тому ми оголосили рік гастрономічного туризму та тортів. Краєзнавець Федір Шандор запропонував містам Закарпаття створити свої власні торти, які могли би стати їх візитівками. Ось так і виник торт “Свалява” у двох варіаціях: мусовий та кремовий.
— Скільки разів Ви приймали участь у міжнародних кондитерських виставках і де це відбувалося?
— Рівно три роки тому ми прийняли рішення, яке тоді вважали авантюрним, і поїхали у Францію в Діжон — на першу нашу міжнародну ярмарку. Без жодного досвіду участі у чомусь подібному.
Вже зараз розумію, який вплив це мало на визначення того, куди і як ми хочемо і будемо рухатись. Цьогоріч ми знову представляли свої вироби на цій події. Закарпатський керечун, паска, пташки, шишки та коровай на обжинки прикрасили центральний стіл на “Foire de Dijon 2024”.
Наші дівчата у Франції створили чудову експозицію про українські обряди з акцентом на пори року. А з виставки в італійському Турині ми привезли новий рецепт лимонного тістечка, який я, звісно, вдосконалю і скоро ця новинка буде доступна у нашій кондитерській.
— Розкажіть про Вашу соціальну діяльність та благодійність.
— Не все вимірюється грошима, і я не прихильник афішувати свою діяльність. Ми повинні допомагати один одному, особливо у такий нестабільний для країни час маємо об’єднуватися.
Держава, місто, громада — це теж одна сім’я. Розумію важливість проведення майстер-класів, де діти печуть солодощі для наших військових. До речі, цю ідею подала директорка Закарпатського навчально-наукового інституту ЗУНУ Едіта Грабар, і досвід показав, що це потрібно і корисно.
Співпрацюємо з релокованою з Луганщини у Сваляву ГО “Дієва громада”. Теж проводимо кулінарні майстер-класи та пригощаємо солодощами дітей на свята. Разом з ними виступаємо партнерами у грантових проєктах. Також щотижня допомагаємо військовим у Мукачівській лікарні.
— Ви підраховували, скільки коштів витрачаєте на благодійність щомісяця?
— Ні, це не важливо. Навіть якщо хотіла би підрахувати — то не змогла би. Ми з чоловіком іноді допомагаємо потайки один від одного (посміхається, — авт.). Ми не можемо безпосередньо повпливати на розвиток подій у нашій країні, але ми можемо робити те, що добре вміємо.
— То яка ж формула успіху Мирослави Голонич?
— Я люблю свою справу. Я ставлю мету і йду до неї, у мене завжди є підтримка родини.
Нещодавно спіймала себе на думці, що якщо я собі щось придумала, все одно буду це робити, з будь-яким результатом. Але буду знати, що спробувала і в мене вийшло.
Я вірю у свої сили, покладаюсь на інтуїцію та спостерігаю за людьми. Намагаюся досягти цілі різними шляхами, не вийшло зараз — вийде колись.
Світ і люди змінюються, але цінності залишаються одними й тими ж. Це натуральність у всьому, це родина, гарні людські стосунки, добро, справедливість, розуміння, довіра, любов до ближнього та співчуття.
Всі фото Мирослави Голонич
Будь першим хто прокоментує