“Я розумію, що Бог любить мене і я маю дати цю любов дітям, які її потребують. У Бога немає інших рук допомоги, окрім наших. Цінуйте себе та інших”, — говорить Маріанна з Нідерландів, яка протягом кількох років проживає у Сваляві та піклується про маленьких діточок, які залишилися без батьківської уваги.
Майже щодня вона намагається дати малюкам обласного Будинку дитини, що у Сваляві, бодай невелику частинку тепла, турботи, уваги та розуміння.
Маріанна та її колега Міріам приїхали у Сваляву з Європи. Тут вони вирішили присвятити себе волонтерській роботі.

Маріанна народилася у відомому на увесь світ місті Гаага на заході Нідерландів, біля Північного моря, де розташована резиденція нідерландського уряду та відомі міжнародні правові фундації: Міжнародний суд ООН та Міжнародний кримінальний суд.
У багатодітній родині дівчини батьки завжди приділяли увагу моральному та духовному вихованню 5-х дітей. Мати Маріанни соціальна працівниця, батько викладав у місцевому університеті. Усі п’ятеро дітей отримали достойне виховання та освіту, а головне — батьківську турботу та любов.



В Гаазі Маріанна закінчила школу та університет за фахом ветеринара. Працювала у клініках з догляду за безпритульними тваринами, та якось почула, що в Україну набирають волонтерські групи для допомоги українським дітям.
— Маріанно, чому Ви обрали спеціальність ветеринара та як потрапили до України?
— Ще з дитинства мріяла надавати руку допомоги тим, хто її потребує, відчуваю потреби інших та люблю тварин. Деякий час працювала ветеринаром у Нідерландах, та якось почула про організацію “Kimon”, яка набирає волонтерів для роботи з дітьми в українських лікарнях та сиротинцях.
Ось так вперше потрапила до України у 2016 році. Ми приїхали на два тижні у Сваляву, працювали у міській лікарні з малюками.
Мене вразили маленькі безпомічні діти та немовлята, що знаходилися у палатах самі та не мали достатнього спілкування. Повернувшись у Нідерланди зрозуміла, що хочу і надалі працювати з українськими дітками. З того часу живу у Сваляві та працюю у обласному Будинку дитини.
Я вірю у Бога та відчуваю покликання, мої батьки завжди любили мене та вчили, що Бог любить нас безмежною любов’ю, навіть коли мене не люблять люди, або я роблю щось не так.
Бачила, що ці малесенькі дітки не мають поруч людини, яка би сказала їм про це, показала що таке любов. Вони лежать самі у дитячому ліжечку, поруч немає близьких людей, персонал дитбудинку має працювати за протоколом і, бува, просто нема достатньо часу для спілкування.
Серед них є діти, яким не виповнилося ще й двох тижнів. Якось у Нідерландах почула про дослідження вчених. Якщо у такому маленькому віці дитина протягом одного тижня залишається без уваги, то це реплікується на її доросле життя, формується занижена самооцінка та багато інших комплексів. Я розумію, що Бог любить мене і я маю дати цю любов дітям, які її потребують. У Бога немає інших рук допомоги, окрім наших. Цінуйте себе та інших.

Я дуже люблю доглядати за дітками з вадами та інвалідністю (адже їм трішки тяжче жити, ніж іншим дітям), яких суспільство просто “списує”. Всі дивляться на інвалідність, але не дивляться на талант дитини, така малеча насправді є дуже здібною.
Ми бачимо, що коли вони нічого не можуть робити, тільки лежати, вони все одно мають свій характер та особистісність. Я проживаю в Україні давно і знаю, що у держави є великі можливості у допомозі та розвитку таких дітей. Але, на превеликий жаль, батьки та опікуни зазвичай не використовують ці можливості, або роблять це запізно, тому що не вірять у них.
Ми допомагаємо їм не тільки фізично та духовно, але ще постійно говоримо, що вони красиві, цінні та індивідуальні. Моя подруга та колега Міріам хоче всиновити двох діточок з інвалідністю для того, щоб забезпечити їм повноцінне лікування у Нідерландах. Але за новим законодавством іноземці, які хочуть всиновити дітей, мають бути одруженими, поки це є певною перешкодою до здійснення її мрії.

— Чи подобається Вам у нашому місті? Чи з’явилися у Вас друзі серед свалявців?
— Так, безперечно. Тут дуже гарна природа, гори, смачні українські страви та привітне населення. Спочатку люди остерігалися, коли бачили чужинця, що розмовляє іншою мовою, але познайомившись ближче, знайшла у Сваляві нових друзів. У Мукачеві та Берегові живуть мої друзі з Нідерландів, ми зустрічаємось на вихідних.
— Чим Ви займаєтеся у вільний час? Які у Вас хобі?
— Люблю гуляти із своїми собаками в горах, тут дивовижна природа і немає великої міської метушні та заторів на дорогах. Ходжу до церкви, де дізнаюся про Бога, де мене підбадьорює спілкування з братами і сестрами у Христі. Також я маю трьох собак і двох котів. Майже всіх знайшла на вулиці та виходила.
Лиш одного песика Ноа привезла з Нідерландів. До речі, він потрапив до мене з Іспанії, там шукали господаря безпритульному собаці, який був пораненим та хворим. Я його вилікувала та виходила, зараз ми найкращі друзі, маю команду охоронців для мого будинку.

— Що, на Вашу думку, змінилося в Україні з початком війни?
— Війна згуртувала людей, у державі почали розуміти, що країні потрібні зміни. Відчувається, що під час війни у людей змінюються цінності та пріоритети. Разом із однодумцями та друзями мріємо відкрити будинок для дітей з інвалідністю, поки це дуже важко зробити. Іноді ми не розуміємо, чому Бог не допомагає людям, але ми не бачимо, що ми є тією допомогою, яку Бог послав цим людям.
Лілія Антонюк,
Svaliava.net
Фото надала Маріанна.










Будь першим хто прокоментує