Про непересічну історію громадської організації двічі переселенців, її очільницю та колосальну волонтерську, соціальну та культурну роботу ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” на Свалявщині піде мова у сьогоднішній публікації.
Побутову техніку, медикаменти, продукти, одяг, предмети гігієни; психологічну, соціальну та юридичну допомогу — все це безкоштовно отримують ВПО Свалявщини у громадській організації, заснованій жінками, що двічі втікали від війни. Дехто знає їх, як Старобільський гуманітарний хаб, або ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада”.
Старобільськ — це те місто, звідки вони були змушені виїхати, залишивши будинок, речі, роботу, стабільне життя. Очолює громадську організацію волонтерка, двічі переселенка та мати трьох дітей Оксана Очкурова.
— Оксано, восени Ви провели грандіозний проєкт “Аура міста” та благодійний аукціон з продажу картин, намальованих художниками з окупованих територій. Знаю, що вдалося зібрати більше 100 000 грн, купити та передати бойовий дрон для ЗСУ, а про проєкт писали в українських та закордонних ЗМІ. Розкажіть про це.
— Насправді у Сваляві відбулася четверта резиденція “Аура міста”, її ми теж переселили зі Старобільська. Запросили до себе резидентів з різних міст, що постраждали від війни. Географія дуже широка: це Миколаїв, Сіверодонецьк, Харків, Київ.
У результаті резиденції були створені 34 мистецькі роботи, проведено п’ять арт-терапевтичних занять, п’ять відкритих заходів, фотопроєкт “РозКажи” з фотохудожницею Даркою Бедернічек, п’ять екскурсій Закарпаттям для ВПО та чотири ігро-терапевтичні заняття для дітей у Поляні.
Активностями проєкту було охоплено 640 осіб, з яких 345 — ВПО. Цьогоріч плануємо провести п’яту резиденцію “Аура міста”, і вже другу у Сваляві. Сподіваємося, що це буде влітку, або ж на початку осені за хорошої погоди, щоб було приємно для людей, які отримуватимуть у нас психосоціальні, культурні та мистецькі послуги.
Думаємо, як цей проєкт масштабувати та розширювати. Після його завершення, у співпраці з БФ “Сім’ї Кошеля”, нам вдалося провести благодійний аукціон з продажу робіт наших митців. В результаті зібрали 150 450 гривень, затим купили квадрокоптер та тепловізор, передали їх нашим захисникам на передову.
Ми мали обмеження у культурно-просвітницькій роботі хабу взимку, але продовжували видачу гуманітарної допомоги, психологічні заняття, юридичне консультування. Раз на місяць до нас приїздить мобільна бригада “Medicover” для надання медичних послуг на території хабу (аналізи, консультації лікаря сімейної практики, психолога).
Також ВПО можуть до нас звертатися за юридичною допомогою з приводу переселенських виплат. Зазвичай люди формують запит, ми передаємо його юристу.
В партнерстві з БФ “СОС Дитячі Містечка” у приміщенні хабу відкрився дитячий простір, дуже гарно облаштований та укомплектований. Підшукуємо волонтерів для творчих занять з дітьми та запрошуємо мам з дітками долучатися до заходів.
Душу переселенця може зрозуміти тільки переселенець, який на власному досвіді пережив всі негаразди переїздів.
— Оксано, розкажіть, будь ласка, про себе, своє життя та чим займались до війни.
— До війни працювала в Палаці культури міста Кадіївка Луганської області. Мені дуже подобалася моя робота, працювала переважно з дорослою аудиторією, студентами, підприємствами, проводила різні заходи — від вечорів відпочинку до міських фестивалів. Словом, до вторгнення все було чудово.
Після подій 2014-го року виїхала з окупованої території у місто Старобільськ, війна застала мене у декретній відпустці за третім сином, відтоді активно почала займатися волонтерською діяльністю.
На той момент, коли декретна відпустка скінчилася, у нас уже склалася ініціативна група переселенців. Ми почали активну діяльність у Старобільську. Про реєстрацію громадської організації навіть не думали, бо тоді з такою формою громадської активності зіткнулися вперше. Це була така ініціатива, яка йшла від серця, почали з того, що робили інтеграційні заходи для дітей-переселенців, згуртовували громаду. Ось так ми випадково натрапили на один з грантів та вирішили його написати.
У тому гранті нас не підтримали з об’єктивних причин, була відмова. Але представники організації, яка їх надавала, захотіли з нами зустрітися. Вони приїхали у Старобільськ, здається, що ми їх вразили. Запропонували створити власну громадську організацію та провели навчання.
Ось так у березні 2016 року ми зареєстрували ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада”, до цього були просто ініціативною командою. Наша організація працює і зараз, першою і основною метою була і є підтримка внутрішньо переміщених осіб.
Коли працювали у Старобільську, впроваджували проєкти та заходи, за допомогою яких переселенці за пару років більш-менш інтегрувалися в громаду. Зараз відбувається те саме, що і в 2014 році: ми проходимо ті ж самі етапи адаптації на новому місці, чудово розуміємо проблеми ВПО, бо маємо власний досвід. Пам’ятаємо ті часи, коли отримували допомогу у Старобільську, зараз у Сваляві самі надаємо різні види допомоги, які полегшують життя переселенців.
— Як сталося, що саме Ви очолити організацію?
— На якомусь із навчальних тренінгів проходили психологічний тест на визначення себе, як особистості. Я також визначала свій тип поряд з іншими учасницями та учасниками. За результатами вийшло, що я протагоніст (лідер) — це таке моє покликання (посміхається, — прим. авт.)
Я людина емпатична, яка може відчувати інших та їх потреби. Однією з причин, чому я не повернулася до своєї попередньої роботи у сфері культури, — це розуміння, що у громадській діяльності зможу реалізуватися набагато краще ніж у державній та комунальній сферах. Тут можу бути потрібною та принести користь.
В організації ми самостійно вирішуємо, які проєкти хочемо реалізувати — виходячи з потреб людей. Не з тих планів, що дає керівництво, а з того, що бачимо, відчуваємо. Як не дивно звучить, але війна разом з тим, що несе горе та розруху, може надавати й можливості.
В моєму випадку — можливість змінити сферу діяльності та знайти своє покликання. Хоча до цього я дуже комфортно себе почувала у сфері культури, проводила багато заходів, мала щирі гарні відгуки. З віком приходить переосмислення, тому я вирішила для себе, що можу більшим чином реалізуватися у теперішній діяльності, принаймні на цьому відрізку свого життя.
— Чим запам’ятався Вам перший день вторгнення у 2014 році?
— Тоді все це не відбувалося одним днем. Російська пропаганда намагалася подати це таким чином, щоб люди думали, що відбувається внутрішній конфлікт. Коли ми жили на тих територіях, що швидко стали окупованими, —відчували себе в інформаційному вакуумі.
Після Революції Гідності жителі Луганської та Донецької областей не одразу зрозуміли, що відбувається. Патріоти, незважаючи на небезпеку, продовжували виходити на проукраїнські акції, на жаль, люди не отримували від влади ніяких меседжів, що є влада, є закон, є порядок в Україні.
Затим на територію Донецької та Луганської областей постійно завозили якихось пропагандистів. Людей змушували вірити, що вони хочуть цього відділення та референдуму. Все це намагалися робити завуальовано, потім навезли дуже багато зброї, заїхали козаки та військові.
Від’їжджаючи до родичів у Старобільськ, з собою взяли тільки необхідні речі, молодшому сину на той момент не було ще й року. Здавалося, що це ненадовго: два-три тижні — та й повернемося додому.
Але коли зрозуміла, що там встановлюється окупаційна влада, вирішила, що не хочу жити в тій реальності. Зараз у мене лежать ключі від моїх двох будинків, куди зараз неможливо повернутися.
— Розкажіть, будь ласка, про день повномасштабного вторгнення 24 лютого. Як він у вас розпочався?
— Нас розбудили декілька телефонних дзвінків від друзів. Я теж попередила родичів та батьків, поспіхом зібрали речі, документи, найнеобхідніше. Так, як і першого разу, мені хотілося, щоб мої речі зберігалися в моєму будинку. Ось ми виїхали о восьмій та поїхали світ за очі. У мене були координати: чим найдалі — тим краще. Старшого сина з Харкова забрати не вдалося, туди дістатися вже просто не було можливості. Евакуювався потім сам, поїздом, добу їхав стоячи зі своєю дівчиною та котом.
Я людина з критичним мисленням і розуміла, що цього разу не буде так, як було у 2014-му. Тому наш виїзд вважала і вважаю правильним рішенням. Немає нічого дорожчого за життя. Ніякі речі, будинки та надбання не варті того, щоб, охороняючи їх, наражати на небезпеку себе та родину.
— Чому обрали саме Сваляву?
— Правду кажучи, Свалява стала випадковим місцем перепочинку по дорозі на Ужгород. Був пізній час, великі затори, мали потребу десь перепочити. Знайомі запропонували нам переночувати у Сваляві. Тут ми залишились на день, місяць, вже другий рік пішов. І щодня молимось за Україну і перемогу, за звільнення всіх окупованих територій та повернення додому. А поки продовжуємо працювати.
Щомісяця наш гуманітарний хаб шукає донорів, домовляється, привозить та роздає гуманітарну допомогу переселенцям. На обліку нашої організації перебуває близько 150 родин ВПО із Луганської області, які проживають на Закарпатті, та 870 родин ВПО із Старобільського району Луганської області, які проживають у різних областях України.
Старобільчанам, які роз’їхалися по всій Україні, ми разово відправили близько 700 посилок “Новою Поштою”. Переселенцям із Луганщини щомісяця надаємо гуманітарні набори, реагуємо на інші їхні потреби.
Є люди, які тільки зараз виїжджають із Луганської області та обирають для себе Сваляву ще й тому, що тут працюємо ми. І хоча наш ресурс обмежений, тобто ми не зможемо надати житло всім нужденним, не вирішимо всі їхні проблеми, утім люди все одно обирають життя поруч з нами. Це говорить про довіру, і це те, що найбільше гріє мені душу.
Лілія Антонюк
Svaliava.net
Будь першим хто прокоментує