Вікторія Куліш — блогерка, родом з села Березники. Вона одна з небагатьох, яка веде свій блог виключно на закарпатському діалекті. Її соцмережі набирають обертів, а кількість підписників невпинно зростає.
Вікторія спеціально відвідала Сваляву, щоб розповісти виданню Svaliava.net про себе, нинішню професію, і принагідно поділитися секретами ведення особистого блогу.
До блогерства на Свалявщині ставляться досить неоднозначно. Дехто вважає це заняття несерйозним, гадаючи, що для цього і зусиль прикладати не потрібно. Так це чи ні — розповідає Вікторія Куліш.
— Пам’ятаєте той час, коли вирішили зайнятися блогерством? Як давно це було?
— Блогеркою стала спонтанно. Просто в один звичайний, нічим не примітний робочий день, вирішила вийти в сторіс і сказати: “Друзі, від сьогодні я буду блогером. Я поки не знаю, як то виглядатиме, але я спробую”. З того моменту пройшло трохи більше року, а я кожного дня в сторіс. Хоча, до того була людиною, яка мінімально показувала своє життя на публіку.
Після повномасштабного вторгнення директор компанії, де я працювала, виїхав за кордон на законних підставах. Майже рік керувала компанією одна, потім бізнес перепродали. Я ще рік пропрацювала з новим власником, але вже пів року вела паралельно з роботою блог. І ось у травні цього року вирішила остаточно “поставити крапку” на роботі, я більше не хотіла бути найманим працівником, і звільнилася за власним бажанням.
— Вікторіє, розкажіть, звідки Ви?
— Я родом з Березників, але проживала там недовго. У Березниках ходила лише в школу, а всі вихідні і весь вільний час проводила у бабусі в Довгому. Моя мама родом звідти, раніше це був Іршавський район, тепер вже Хустський. Зараз із чоловіком теж проживаємо в Довгому.
Я одна в сім’ї, мама — вчитель хімії, й досі працює в Росошанській гімназії. До речі, мама проживає в Березниках. До нас приїжджає лише погостювати. Тато працював все життя також в Україні, у газовій компанії. Він помер три роки тому. Я звикла, що батьки завжди були разом. І мені ще з дитинства було дивно, чому в деяких сім’ях батько постійно на заробітках за кордоном.

Коли познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, він теж їздив на заробітки. Я не була готова до такої моделі сім’ї. Ставилася до того насторожено, бо не уявляла, як це, коли молода сім’я окремо. Після нашої першої зустрічі навіть і не думала, що стосунки зайдуть так далеко (сміється, — авт.). Юра теж з Березників, але познайомились ми в Довгому, зустрічалися півтора року, і вже десять років у шлюбі.
— Якою в школі була майбутня блогерка?
— Я була не надто скромною, непосидючою дитиною. Але водночас досить кмітливою. Ніколи не було такого, що батьки змушували мене навчатися. В шкільні роки в мене була хороша пам’ять, а тепер вже не пам’ятаю, що було навіть вчора (сміється, — авт.). Балакати теж любила з дитинства, за словом у кишеню не лізла і завжди могла “дати решти” за потреби.
Після закінчення дев’ятого класу вирішила вступати на медика, але на той момент потрібно було заплатити за вступ. А я не була налаштована платити за освіту і не розуміла, чому ти повинен комусь щось давати, якщо ти маєш знання.
У школі не хотілося марнувати час, тож вирішила здобувати професію. Тому обрала Свалявський професійний будівельний ліцей, де навчалася три наступні роки, була старостою групи.
Закінчила ліцей з червоним дипломом за спеціальністю “Обліковець — ОКН”. Перший рік проживала у гуртожитку, бо не хотіла доїжджати. Це був крутий період мого життя, ми з подружками навчалися, гуляти, тусили. Романтика, хлопці, відносини, скажу чесно, в мене є що згадати (сміється, — авт.). На той момент в нас вже були мобільні телефони. Пам’ятаєте такі “жабки” та “слайдери”? Ми на них знімали свої перші фото та відео.
У Сваляві залишилося багато друзів, колишніх одногрупників, викладачів. Вони мене пам’ятають і дотепер, коментують, дивляться, за що їм щиро вдячна. Опісля закінчення ліцею одночасно навчалася у трьох вишах: на економіста у філіалі Західноукраїнського національного університету у Сваляві, в Мукачівському державному університеті на психолога та у Дрогобицькому державному педагогічному університет ім. Івана Франка на вчителя початкових класів. Так вийшло, що мені подобалися зразу дві професії: економіка та психологія. І батьки мене дуже підтримували, вони дозволяли робити мені те, що хочу, іти тим шляхом, який сама вибираю. Тому порадилася з ними, і вирішила, що піду навчатися у два виші. Але мама запропонувала “вишеньку на торт” (сміється, — авт.).

Оскільки мама вчителька, вона сподівалася, що, можливо, все ж таки і я б могла стати вчителькою, вона подала ідею щодо навчання ще й на вчителя початкових класів. Якщо чесно, спочатку мені ідея сподобалася. Думаю: “Це ж буде цікаво та прикольно”. Але коли почалося навчання, зрозуміла, що це не так весело, як мені здавалося, і потрібно було п’ять років трохи “попітніти”…
Після закінчення ВНЗ навіть рік встигла попрацювати в школі: працювала з “особливими” дітками індивідуально.
— Не шкодуєте, що витратили стільки часу та сил на освіту?
— Кожна професія дала мені колосальний досвід, а також вміння та навички, які я використовую по життю. Але маю наголосити, особисто вважаю, що зовсім не важливо, має людина освіту чи ні, головне, щоб вона мала розум та наполегливість, була всебічно розвиненою та завзятою, і робила те, що вона любить. До речі, у дитинстві мріла бути дресирувальницею тварин або поліцейською.
— Як пов’язана психологія з блогерством?
— Набуті здібності та навички, безперечно, допомагають мені у нинішньому занятті. Це стосується і висловлювання своїх думок на публіку, і постановка сторіс, і комунікація з підписниками, зворотній зв’язок і навіть зйомка відео.
Буває, що підписники розповідають тобі про свої проблеми, або просто хочуть виговоритися чи порадитися. Я тісно комунікую з постійними підписниками, які дивляться мене кожен день. У таких людей часто виникає відчуття, що я їм близька і вони мене знають — і це нормально.
Соцмережі взагалі цікава штука, вони зближують людей, які ніколи на живо не бачилися. І дійсно, є таке відчуття, що з деким ми знайомі все життя, а по суті ми лише кілька разів поспілкувалися в листуваннях.
Я взагалі дуже комунікабельна людина. Легко іду на контакт і знаходжу спільну мову. То видно по мені, бо маю багато кумів і більше двадцяти похресників разом з чоловіковими. Економічна освіта, до речі, мені теж знадобилася. П’ять попередніх років працювала головним менеджером у компанії, що виготовляє і продає по всій Україні сходи. Я любила свою роботу, мені подобалося делегувати, продавати, спілкуватися. Було цікаво, бо кожен день був не схожий на попередній. Але… Я дуже хотіла працювати сама на себе, мати власну справу.
— Зі скількох підписників Ви починали?
— Моїми першими підписниками були друзі, куми, знайомі, бо у кожного це найближчі люди. Десь 600-700 осіб. Я починала вести одночасно Facebook та Instagram. Спочатку всі сміялися: ніхто не вірив, що у мене вийде.
TikTok вела і я, і чоловік, але там ми показували власну справу. До речі, про наш невеликий сімейний бізнес розкажу також.
— Самі у себе вірили?
— Так. Життя не буває без ризиків, це нормально. Я розуміла, на що іду. Краще ризикнути і спробувати зробити те, чого ти дійсно прагнеш, ніж потім все життя жаліти, що ти так і не спробував.
Мене не хвилює те, що дехто мене не розуміє, засуджує та хейтить. Головне, що мені подобається те, чим займаюся. Я кайфую від того, що зараз роблю, і на цьому ще й заробляю.
— Як відреагували на новий вид заняття ваші рідні?
— Мама спочатку була шокована. Її перші слова: “Навіщо тобі треба так ганьбитися?” Але через деякий час вона змирилася і почала сама зніматися в моїх історіях, а потім і в гумористичних відео.
Чоловік зразу добре зреагував. Говорить: “Ну якщо хочеш — займайся”. Він звик, що я досить імпульсивна, і можу “викинути” будь-що. Тому він спокійно поставився до цієї новини. Юра знімається зі мною в гумористичних відео, підтримує мене. Він навіть частіше в моїх історіях, ніж я (сміється, — авт.).
— Мама та чоловік добровільно знімаються у Ваших історіях чи все ж таки Ви їх змушуєте, трохи на них давите?
— Вони мене підтримують і, звичайно, добровільно знімаються. Буває, що вони навіть самі генерують ідеї для зйомок. В історіях ми завжди показуємо життя, як воно є, без сценарію. А ось гумористичні відео вже продумуємо. Буває таке, що відео вдається зняти зразу з першого дубля, а інколи й з десятого не виходить…
Я вже навіть викладаю зйомку “за кадром”, і підписникам це дуже подобається дивитися, як ми насправді знімаємо, і в нас не виходить (сміється, — авт.).
— Вікторія, а чи впізнають Вас на вулиці?
— Звичайно, буває, що впізнають, підходять сфотографуватися або просто поговорити. Я ніколи не відмовляю. Мені спочатку було дуже незвично, а зараз вже звикла. Це дуже приємно, коли ти цікава людям. Ми багато їздимо Закарпаттям, і не тільки, і буває, що нас впізнають у дуже неочікуваних місцях. Особисто була здивована, коли мене впізнали в Буковелі.
— Чи трапляються курйозні ситуації під час зйомок?
— Та от у ролику із шоколадним Дідом Морозом мені довелося сьорбнути віскі. Я планувала ще сідати за кермо, думала: “Зніму швиденько відео, віскі трохи пригублю лише для відео, і все”. А коли налила і побачила, що шоколадний Дід Мороз виявився з діркою і все витече мені на новий килим, довелося швиденько випити. І так пити, що аж подавилася… Ото чоловік сміявся за кадром. Маємо бути готові до несподіванок.

Інколи мені доводиться знімати сторіс за кермом. Однією рукою тримаю кермо, другою — телефон. Чоловік боїться, каже, що йому боязко зі мною їздити. Я і розмовляю, і знімаю, і відписую. Але все одно встигаю контролювати обстановку на дорозі.
— Як за рік і два місяці вдалося набрати 18 тисяч підписників?
— Це моя щоденна праця. Щодня потрібно викладати мінімум вісім сторіс. Переважно вони у мене легкі, життєві, жартівливі. Показую себе такою, як є. Без прикрас. Люди хочуть бачити не просто красиву, награну картинку, ця епоха вже пройшла! Люди хочуть бачити реальність. І я показую їм життя, як воно є. Я така ж людина, як вони, абсолютно нічим не відрізняюся. Просто вирішила стати блогером, а вони займаються чимось іншим.
— Які відео “залітають” найкраще?
— Гумористичні, сімейні, відео із рецептами закарпатських страв та відео з тваринами. До речі, я люблю тварин, і часто показую своїх домашніх улюбленців. Це шотландські котик та кішка і собачка.
А ще дуже гарно “залітають” відео з екскурсії, ми мандруємо Закарпаттям і я роблю детальні огляди цікавих локацій.
— Які у Вас стосунки з чоловіком?
— Хороші стосунки, якщо він мене вже десять років терпить (сміється, — авт.). Чоловік в мене більш стриманий, розважливий, відповідальний і підходить до всього обдумано. А я дуже імпульсивна, непосидюча, заводжуся з “пів оберту”, як у нас на Закарпатті кажуть.

Хоч ми вже давно разом, він говорить, що й досі мене повністю не знає, бо інколи я можу “викинути” таке, що він би собі і не подумав…
— А чим займається Ваш чоловік? Ми бачили, що Ви часто показуєте якесь виробництво?
— Як вже казала, раніше мій чоловік їздив на заробітки, але я то не розуміла і постійно його “пилила”, щоб ми розпочали власну справу та мали свій бізнес. Чоловік також загорівся цією ідеєю та підтримав мене.
Ми продумали, що би найбільше для нас підходило, і оскільки Юра дипломований зварювальник, а я “трохи професійний продавець”, ми вирішили відкрити виробництво, пов’язане із металом та зварюванням. День думала, як його назвати, і нарешті до мене прийшла “муза”. Наш сімейний бізнес називається “Welding Art Company”, що в перекладі “Мистецтво зварювання”.

Потім десь два тижні я працювала над сайтом, зробила його власноруч. Також створила сторінки в соцмережах, які періодично веду. За два місяці до повномасштабного вторгнення ми почали виготовляти нашу першу продукцію. Чоловік працював під навісом на холоді, а коли справа дійшла до будівництва цеху, почалося вторгнення. Ми на місяць зупинилися зовсім, просто не знали, що далі робити…
Згодом все ж взяли себе в руки, збудували цех, працювали близько року. Але війна вносить корективи в життя кожного з нас, і ми вирішили поставити цей бізнес на паузу (зараз працюємо лише на 20% своєї потужності), бо тепер кожен з нас всі свої зусилля має направити на якнайшвидшу перемогу! А після перемоги вже продовжимо надалі реалізовувати свої плани в тому напрямку, який для себе обрали.
— Чи задумувалися Ви про поповнення в родині?
— Так, безперечно. У нас це ще попереду. Наш свідомий вибір поки жити удвох обґрунтований тим, що дотепер ми акцентували увагу на навчанні, роботі та саморозвитку. Поки ми не готові мати дітей, і це є нашим спільним рішенням.
— Які маєте хобі? Чи вистачає на них сил та часу?
— Я люблю подорожувати, відкривати для себе якісь нові місця. Зараз моє хобі — це “розкрутка” Закарпаття.
Подорожі Закарпаттям завжди зачаровують навіть найвибагливіших туристів, адже тут майже на кожному кроці можна знайти щось цікаве та унікальне.
Життя занадто коротке, щоб проводити його нудно і одноманітно! А щоб зробити життя яскравішим, не потрібно мати на рахунку величезні суми грошей. Можна й бюджетно поїздити та побачити, наскільки світ навколо прекрасний! У блозі хочу показати, яка туристична і чарівна у нас область, а ми навіть не знаємо і не розуміємо цього.

Люди приїжджають з усієї України тільки щоб побачити наші локації та пам’ятки, а ми живемо тут поруч і не цінимо це. На жаль, більшість закарпатців не були навіть у найвідоміших наших туристичних локаціях.
— Вікторія, а чи були Ви за межами України?
— Так, ми відпочивали у Єгипті, Ізраїлі. Я навіть встигла побувати на заробітках в Чехії, але мене вистачило зовсім не надовго (сміється, — авт.). Два місяці працювала прибиральницею, мені це не подобалося, і захотіла пробувати ще щось. День я попрацювала на заводі з металом, відірвала ніготь повністю і зрозуміла, що то не моє… Я хочу їхати за кордон відпочивати, а не працювати.
— Блогерство приносить дохід?
— Так, це реальна робота з реальним доходом. Є таке поняття, як монетизація. Тобто за перегляди кожного відзнятого ролика раз на місяць тобі приходить певна сума. Також у мене замовляють рекламу різні бренди, ресторани, готельні комплекси тощо. Я не хочу озвучувати суму, але дохід однозначно є.
Також в мене є додатковий дохід, я напряму співпрацюю з кращими майстрами Закарпаття в деревообробній сфері: продаю сходи та комплектуючі до сходів.
Я так багато Вам розповіла про туризм і Закарпаття, що мушу зізнатися: так захопилася подорожами, що в мене є одна ідея, пов’язана з цим напрямком. Але поки це все в процесі роздумів та розробки. Думаю, весною покажу цей проєкт широкому загалу… Я ще сумніваюся, робити це чи не робити, але вже активно працюю над сторінкою (сміється, — авт.).
— Я чула, Ви інколи використовуєте матюки. Чому?
— Вважаю, що краще бути хорошою людиною і використовувати матюки, ніж вихованою “культурною скотиною”. Розумію, що деяким це не подобається і здається диким, але матюки — це як цукерка Raffaello — одна замість тисячі слів. У жодному разі не засуджую людей, яким це не подобається. Всі ми різні, і кожному подобається щось своє. Матюки я використовую не награно, а так як в повсякденні розмовляю, так розмовляю і в Інтернеті. Якщо відчуваю, що мені потрібно сказати з нецензурним словом, значить, так і кажу. Мені головне те, що я справжня, і люди це відчувають.
— Інколи Ви грубо відповідаєте на образливі коментарі від хейтерів?
— Звичайно, я відповідаю грубо. Не може бути так, що хтось має право ображати зовсім незнайому людину і не отримувати за це відповідь. Я ніколи і нікого не ображаю першою. Але якщо мене “зачіпають”, то відразу отримають по заслузі. Мені за словом в кишеню лізти не треба. Я знаю, який шлях пройшла до своєї мети, і не дозволю нікому себе ображати. Взагалі не розумію людей, які засуджують людину — просто через якесь відео, яке їм попалося в стрічці.
На жаль, багато людей за натурою такі, що люблять “смакувати” чужу біду, чужі недоліки, чужі помилки. А інколи, навіть якщо все ідеально, нема до чого “придертися”, вони і так знайдуть привід. Їм від того стає приємно, що вони когось принижують і вони стараються за рахунок того підняти свою самооцінку.
Тому стараюся максимально викреслити таких негативних персонажів із свого життя. А оточити себе хорошими людьми, які зі мною на одній хвилі і з якими мені затишно.

Я хочу для своїх підписників бути максимально корисною, мотивувати їх, щоб вони дійсно кайфували від життя, не боялися проблем і вміли з ними справлятися. І мені надзвичайно приємно, що є велика кількість людей, які дійсно мене люблять, які за мною дивляться і яким зі мною максимально комфортно.
Для блогера найбільша цінність — це зворотній зв’язок та вдячність від підписників. Дуже важливо відчувати себе потрібною своїй аудиторії.
Всі фото — Вікторії Куліш






Будь першим хто прокоментує