Про Боржавську вузькоколійку чули всі, про неї багато пишуть. Хотів би нагадати про вузькоколійку Свалявщини.
Думаю, кожен з нас, дітей 50-60-х років, має приємні спогади, коли в літній період збирались на мості через Латорицю, щоб поплавати, з мосту скакали у річку (з “пілота”, “хвостика” чи “дранки”), засмагали на мості чи під ним на каменях.
Поряд з історичними фактами, хотів би пригадати свої спогади, пов’язані з вузькоколійкою.
Вузькоколійка виникла ще на початку ХХ століття. В 1907 році в Сваляві будують деревообробне підприємство “Сольва” (віденської фірми за участі німецького, англійського, французького і американського капіталу “Голуаганелсактіен-Гезельшафт”, — авт.).
Окрім робочої сили, потрібна і сировина. Однак ліси, що прилягали до доріг, до кінця століття були практично вирубані. Тому нові лісосіки відводилися у віддалених місцях, найраціональнішим транспортом для вивезення деревини виявилися вузькоколійні залізниці, завширшки 750–760 мм.
Перша лінія вузькоколійки Свалява (тартак, хімзавод) — долина р. Пиня — Голубине — Поляна — Ізвор Гута споруджена у 1907-1910 роках. Щоб з’єднати колію та завод, будують міст через Латорицю під горою Лиса (в районі “Затишку”, — авт.).
У 1907 році довжина колій становила 28 км та мала декілька відгалужень — на Солочин, Яківське, Ведмеже, Уклин, тат в Родниківці (Ізвор Гута, — авт.), які збільшили протяжність колії ще на кілька десятків кілометрів.
В 1914 році довжина колій становить вже близько 70 км. Хоча колія була побудована для транспортування лісу, на відрізку Свалява — Поляна діяли й пасажирські перевезення.
Робітників підвозили до лісосік та заводу, відпочиваючих з Сваляви до Поляни і навпаки, жителів з села в село, також були екскурсії Поляна — Свалява — Неліпино — Ганьковиця — Підполоззя — Збин.
Тепер ми бачимо таке лише у кіно, або можемо уявити — як їде вагон, якого “тягне паровоз”, а обабіч річка, гори, багато гірських потічків, десь-не-десь пробіжить якась звірина — неповторна краса краю.
Вже у 1909 році тут працювали 9 локомотивів та 205 вантажних вагонів. Це обійшлося товариству в 1,8 млн крон.
У 1918 році фірма “Сольва” викупила від графа Шенборна ще 3 тис. угрів лісу, що були розташовані навколо Поляни, збільшивши водночас первісну рубку з 8 000 до 11 000 угрів.
А в 1928 році уряд продав величезні маєтки графів Шенборнів франко-голландсько-швейцарській фірмі “Латориця”. Цю брудну і скандальну справу тоді ж охрестили “лісовою Панамою”.
З будівництвом заводу “Латориця” лінії вузькоколійок розширюються. У міжвоєнний період довжина вузькоколійки досягла 88 км.
Якщо глянемо на карту 1941 року, бачимо три напрямки вузькоколійки: Полянський (описаний вище), Стройненський та Ганьковицький.
Прокладена вузькоколійка Неліпино — Ганьковиця — Підполоззя — Жденієво — Збин (40 км, — авт.) мала винятково економічне значення — забезпечити перевезення лісу на підприємство.
Також вона в 40-х роках використовувалась для будівництва лінії Арпада (забезпечення будівельних матеріалів та військового оснащення, — авт.).
Ще дитиною почув розповідь про одного ганьковицького чоловіка. Це було в 1943-1944 роках. Бродячи по лісу, він побачив, як в одному зворі (вище Котильничного) військовополонені розвантажують вагони. Боячись, щоб його не побачили та зробивши засічки на деревах, він пішов.
Після війни захотів подивитись, що там розвантажували, та й знайшов військовий склад з одягом. Щоразу, коли він заходив на склад, прихоплював собі пару чобіт та одяг, який реалізовував у Мукачеві на ринку. Так тривало певний час, поки ним не зацікавились НКВД-сти.
Під тиском він розповів про свою знахідку. З того складу декілька днів вивозили майно, потім вхід підірвали. А ще розказували, що такі склади були в інших зворах із зброєю та продовольчими товарами, але їх не знаходили.
Далі, розглядаючи карту, бачимо — використовується ще старий міст (під гору Лиса, Товстий, — авт.).
Із заводу “Латориця” (тепер територія будівельного ліцею, — авт.) прокладена вітка “Свалява — Черник — Стройне — Квасний Потік. Звідси, крім лісу, вивозили вапняк, з якого на заводі випалювали вапно.
Натрапляв у Інтернеті на інформацію, що була вітка Свалява — Стройне — Дусино — Росош до Гнилого Верху (17 км, — авт.). Можливо, вона була побудована пізніше, або раніше, але на карті 1941 року її нема. Як нема вітки “Третій км” — вздовж потічка Володівка — урочище Мальово — урочище Писок (її довжина 3 км, — авт.), яка була побудована наприкінці 40-х.
До речі, “Третій кілометр” називали так, тому що із заводу до цього місця було 3 км. Сюди вивозили “терпугу” (тирсу, — ред.) з лісопилень заводу, її спалювали, а що не згоріло — перегнивало.
Крім цих колій, вузькоколійку було прокладено на Вовчому: станція Вовчий — урочища Лалівське та Гейдешир (довжина — близько 10 км, — авт.) На станції Оса вузькоколійка простяглась на понад 5 км. Чи були тут паровози, не знаю! Часто від широкої залізниці в гори прокладали вузькоколійки з кінною тягою.
Також фірма “Латориця” викупила Чинадіївську вузькоколійку Чинадійово — Нижня Грабовниця — Синяк — гора Середній Верх (18 км, — авт.). Споруджена у 1922-1923 роках фірмою “Бантлін”, яка у 1928 році передала її “Латориці”.
Долиною потоку Матекова вузькоколійка проходила поруч з купальнями Синяка та державним пралісовим заповідником, потім підіймалася узбіччям гори Буш і закінчувалася на висоті 800 м під горою Середній Верх.
В Неліпині в середині 40-х під залізницю Відень — Львів будують тунель та бзводять міст (1944 р., — авт.) через Латорицю.
У Держархіві знаходимо дані, що на базі фірм “Латориця” і “Сольва” створили Свалявський лісохімзавод ім. Сталіна, який на початку 1945-го уже випустив першу радянську продукцію “старого асортименту” і одночасно освоював нову.
А в 1946 році був створений деревообробний завод (ЛК) та лісгосп. З Свалявського лісокомбінату та лісохімзаводу на Неліпино прокладають вузькоколійку, що з’єднує між собою (за “тунелем” перед мостом, — авт.) два підприємства.
Старий міст, що з’єднував правий і лівий берег р. Латориця під горою Лиса, після будівництва неліпинського мосту виявився непотрібний.
Загальна протяжність Свалявської вузькоколійки сягала біля 150 кілометрів.
При будівництві колій було зведено низку мостів та місточків через річки та потічки, на кожному відгалуженні встановлювались так звані “валтівки”, що переводили рух паровоза з однієї колії на іншу, на яку саме показував покажчик у вигляді стрілки. З лісосіки, що була вирубана, вузькоколійку розбирали та встановлювали в іншому місці, де була нова лісосіка.
Але все більше затрат було потрібно, щоб вивезти сировину. Для вивезення деревини з лісу на зміну паровоза приходить колісний та гусеничний транспорт.
“Лісовози” витісняють вузькоколійку. Колії розібрали. Спочатку Полянський та Росошанський напрямок, а потім Жденієвський. До с. Ганьковиця колія була до початку 80-х років, тобто до будівництва дороги М-06.
На підприємствах паровози почали замінювати на тепловози ще вкінці 60-х — на початку 70-х.
Епізод з життя
Хотів би пригадати епізоди з мого життя. Інколи паровоз та тепловоз використовували для перевезення людей.
Одного разу в середині 60-х, наприкінці зими, черговий машиніст ЛХК відвозив робітників з “хімзаводу” в Ганьковицю. Десь на 8-9 км два вовки вигнали з лісу восьми — десятирічного оленя, який відбивався від них рогами. Поки боротьба була на снігу, олень відбивався, але вони потихеньку його відтіснили до замерзлої річки.
Машиніст подавав гудки, робітники кричали — щоб відігнати вовків, але звірі не зважали на це. Олень боявся наближатись до людей, а вовки не відступали від нього. Люди не могли наблизитись до них, бо річка посередині не замерзла.
Треба сказати, що це було на лівому березі річки, а паровоз з робітниками був на правому. Лише коли олень посковзнувся, один з вовків вкусив його в задню ногу (мабуть перекусив сухожилля), тоді олень на трьох ногах перестрибнув через незамерзлу річку до людей, після цього вовки відступили. Люди завантажили його на вагон та відвезли в Ганьковицьке лісництво.
Цим машиністом був мій батько, а я був з ним.
В 1973 році класний керівник (Терезія Юріївна Цоліган, — авт.) наші (9-А та 9-Б) класи вивезла на екскурсію в Котильничне, що в Ганьковицькому лісництві. Вузькоколійка ще була і машиніст нас підвіз до лісництва. Це декілька кілометрів вище Ганьковиці. Там ми провели два дні, ночували у лісництві, але ця поїздка на “монтанії” мальовничими місцями річки Латориця запам’яталась на все життя.
Ще одна поїздка цією вузькоколійкою відбулася в 1974 році. Я та мої друзі — Фалес М., Білей М., Сокач С. (царство їм небесне) — вирішили “відпочити” в Котильничному. Троє з нас працювали на ЛХК, Сергій — на ЛК.
В п’ятницю, після роботи, разом з робітниками та мешканцями села, що повертались із Сваляви, сіли на “монтанію” — та до Ганьковиці (вище вже розібрали вузькоколійку, — авт.), там пару кілометрів йшли пішки, затим біля лісництва розбили палатку на ніч. А в понеділок вранці, щоб встигнути на другу зміну, сівши на поїзд, поверталися додому. Згадав ці історії, щоб підтвердити, що вузькоколійка ще в середині 70-х роках функціонувала.
Тепер можна натрапити в Інтернеті на різні фото паровоза чи тепловоза під назвою “монтанія”. Але “Монтанія” — це автомотриса.
Автомотриса — самохідний залізничний пасажирський або службовий вагон з самостійною силовою установкою, в якій первинним двигуном є двигун внутрішнього згоряння. Передача від двигуна до рухових осей автомотриси могла бути електричною, механічною, гідромеханічною.
Дрезина — невеликий колійний транспортний засіб універсального призначення. Може ремонтні бригади возити, невеликі вантажі доправляти до місця призначення, в основному — обладнання. Є спецмашини для гасіння пожеж, медичні та інші.
На Свалявському лісокомбінаті була в 60-70 роках дрезина червоного кольору, мабуть, колись використовувалась для гасіння пожеж, але тут вона використовувалась для перевезення робітників та продуктів в с. Ганьковиця.
Дивлячись на цю машину, може здатися, що вона зроблена кустарно. Колесо керування, тобто руль, — тут потрібне для гальмування. Привід гальм — ручний, діяв прямо на гальмівні колодки.
У санітарних і пасажирських дрезин був цікавий метод розвороту на місці. Посередині платформи знизу був сильний гідравлічний домкрат, що піднімав дрезину над колією, після чого дрезина, з допомогою робітників, розверталась на 180 градусів, затим опускалася на колію.
Робота трансмісії дуже схожа на автомобільну — зчеплення, коробка передач, головна передача на задньому мосту. Головною відмінністю трансмісії був реверсний редуктор, що дозволяв їхати в протилежному напрямку з такою швидкістю, що і вперед.
Тепловоз ТУ — призначений для вантажних та пасажирських перевезень вузькоколійками, а також для маневрів на станціях та промисловими підприємствами. Мав хорошу маневровість, добре вписувався в повороти, легкий у керуванні.
Для керування обертами дизеля та руху — кермо, як в автомобілі. Але тут їх аж три (керма, — авт.) — два діють спарено (для машиніста та його помічника, зазвичай машиніст діяв сам, — авт.), третє — як стоянкове гальмо (гальма гідравлічні, — авт.). Повертаючи кермо від себе, збільшується швидкість, на себе — зменшується. Коли рухаємося назад до себе — збільшується швидкість, від себе — зменшується.
Потім були інші модифікації. Були ще крани та руків’ї для керування реверсом, гальмами, зчепленням, а ще привід пісочниці для підсипки передніх коліс по руху тепловоза.
Ці транспортні засоби були на балансі лісохімзаводу та лісокомбінату.
Усе на світі рано чи пізно занепадає. На зміну старому приходить щось нове — такий закон прогресу. І все ж дехто з нас запам’ятав ту вузькоколійку, як щось незабутнє у своєму житті.
Вона була частиною повсякденного життя кількох поколінь, понад шістдесят років слугувала як людям, так і підприємствам.
Михайло Воронич
Фото — з Інтернету та власної колекції автора.
Батько Бочко Георгій (Юрій) Іванович, при Чехах працював у лісі “Кіроном”, (типа майстра), і об*їздив усі ці штреки на ріхлику, я дуже любив слухати розповіді по – вечерам (ТВ небуло), то у сусідів збирались на вечірки.
У лютому 1968 р., ми з Солочина поїхали в Ганьковицю грати весілля, на Монтанії, клуб був у церкві, переоборудованій мацкаляи, та рядом було весілля з клубом. Вночі стався оползень, і бука з корінням викинуло на штреку. І ми сиділи (грали уже в молодих дома), до середи… а потім уже пішли пішки в Неліпино, тягнучи інструменти.