Починаюча поетеса Дарина Романовська з Волновахи, яка проживає у Сваляві, пише вірші про Закарпаття і займається волонтерською діяльністю, поділилися з виданням Svaliava.net своєю історією переїзду, творчим здобутком та планами на майбутнє.
Нещодавно на заході, який влаштувала ГО “Свалява Сівік” для жінок ВПО, журналістка видання Svaliava.net познайомилася з творчістю дівчини з Волновахи та вирішила поспілкуватися з починаючою поетесою.
Дарина потрапила до Сваляви після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку деякий час перебувала за кордоном. Але, за словами дівчини, повернулася в Україну, бо ніде не відчувала себе краще, аніж вдома.
У Сваляві знайшлися чудові чуйні люди, які допомогли Дарині та її родині відчути душевне тепло і затишок. Краса місцевої природи надихнула студентку філологічного факультету Дніпровського університету ім. Олеся Гончара на написання більш ніж двадцяти поетичних творів.
— Коли Ви написали свій перший вірш?
— Свій творчий шлях розпочала ще у 12 років, навчаючись в україномовній гімназії “Гармонія” міста Донецьк.
Серйозніше взялася за написання віршів у 2020 році, після перемоги у конкурсі імені Володимира Сосюри “Любіть Україну”, що проходив у Словʼянську, що на Донеччині. За свій вірш “Каштани” отримала премію Гран-Прі, що стало для мене своєрідною рушійною силою.
— З чим була пов’язана Ваша діяльність у рідному місті?
— З 2019 року і аж до повномасштабного вторгнення працювала у Волноваській міській бібліотеці. В цей період активно займалася написанням поезії та брала участь у багатьох поетичних конкурсах та літературних вечорах, серед яких були міські фестивалі та конкурси. Також відвідувала військові частини, де декламувала власні вірші для підняття духу військовослужбовців.
— Чи думали Ви тоді, що незабаром доведеться покинути стіни рідної домівки?
— В передостанні дні мого перебування у рідному місті мені довелося зустрічати німецьку делегацію на чолі з журналісткою Мартою Вельчинські у нашій бібліотеці. Їх цікавило питання можливої ескалації і тоді я була впевнена, що не покину Волноваху та загалом Україну, проте з початком бойових дій все ж покинула країну і попрямувала спочатку до Чехії, а з часом до Болгарії.
Все ж туга за рідною землею взяла гору і я повернулася спершу до Києва, а згодом переїхала до матері, яка перебувала у Сваляві. Тут нарешті знайшла той жаданий спокій і єднання з природою цього сонячного краю, краса та велич якого надихає мене щодня.
Закарпаттю я присвятила чимало віршів, серед яких улюбленим є “Весна в Карпатах”.
Переді мною знову гори. Крізь сонця відблиск — мармур тьмяний. Розквітли сакури, й без тями Стою не пізнаючи пору. Чи то весняні водоспади Журчать б'ючись об гострі скелі І розливаються в купелі, Чи то джмелі гудуть у саду. Та ще під вечір з полонини Рвучи на шмат бузкові шати Блукають вітри по Карпатах І розчиняються в долині. В полях нарциси та лелеки, І сонце плечі припікає... Бодай на мить я забуваю, Війну, що зовсім недалеко.
— З чого розпочалася Ваша волонтерська діяльність?
— В мій перший місяць перебування у Сваляві познайомилася з членами ГО “Свалява Сівік”. Спочатку долучалася до заходів громадської організації як гість, а пізніше радо поповнила її ряди.
Згодом, у рамках навчання, відвідала тренінг у Львові, де представляла ГО “Свалява Сівік” і отримала нові знання. Поступово ми почали проводити зустрічі для дітей та молоді, метою яких було згуртування та адаптація жителів громади та ВПО в умовах війни, екологічний баркемп.
Під час однієї з таких зустрічей ми обговорювали питання забруднення міста, особливо це стосувалося берегів місцевих річок. У зв’язку з цим члени ГО “Свалява Сівік” запланували проведення екопікніку з метою очищення берегів міських річок від сміття.
Під час війни мені особливо закортіло робити щось корисне для своєї країни, тому нещодавно залюбки прийняла участь у заході проєкту «Віднова UA». Разом з учасниками ми реставрували будівлю дитячої бібліотеки, перетворивши її перший поверх на сучасний молодіжний простір, а ще відвідували найвидатніші історичні памʼятки Закарпаття та ділилися досвідом та культурою свого краю.
— Про що мрієте? Поділіться найближчими планами на майбутнє.
— На Закарпатті мала вдачу віднайти справжніх друзів, як і серед місцевих мешканців, так і серед переселенців, які теж стали справжніми поціновувачами моєї творчості та надійною підтримкою у повсякденні.
Зараз не збираюся полишати Закарпаття, адже саме на цій життєдайній та цілющій землі планую випустити свою найпершу поетичну збірку та дочекатися разом із мамою та молодшим братом з перемогою нашого тата, який боронить Україну у лавах ЗСУ.
Лілія Антонюк
Будь першим хто прокоментує