Василь Асталош. Невідомі факти про відомого на увесь світ митця та вчителя зі Сваляви

Усі знають вулицю, що названа його іменем, деякі чули про знамениті на увесь світ роботи автора, але мало хто знає ким насправді був Василь Асталош та про його життя поза мистецтвом.

• Facebook
• Instagram
• Telegram

Невідоме про відомого на увесь світ різьбяра зі Сваляви виданню Svaliava.net розповіла його найменша дочка Наталія.

За її словами, любов батька до рідного краю була безмежною, вона просто була вплетена у його ДНК.

“Гори, доли, постаті, національний одяг, кожна деталь, кожна смерека, кожна травинка у роботах батька були промальовані, вирізьблені, викарбувані серцем.

Я сподіваюся, що ця розповідь зробить постать Василя Асталоша трошки ближчою і зрозумілішою для свалявців.

І перед тим, як задати питання: “Хто він такий, щоб його ім’ям назвали вулицю?”, — уявіть собі китайця, канадця, американця, європейця (бо його твори розійшлися по всьому світу), які беруть у руки сувенір чи картину, на якій викарбувано: “Автор В. Асталош, м. Свалява, Закарпатська область, Україна”.

31 серпня виповнився 31 рік від дня смерті батька. Залишилося не так багато людей, які його пам’ятають. Тому хочу нагадати про нього тим, кому це може бути цікаво”, — розповідає Наталія Василівна.

— Ви пам’ятаєте ті часи, коли вулиця у Сваляві, де ріс Ваш батько, була названа на його честь?

— Так. Вже більше двадцяти років одна з вулиць Сваляви носить ім’я мого батька.

На початку 2000-х років пішла хвиля перейменування вулиць з метою позбавлення від радянщини, і колишню вулицю Кутузова міська рада вирішила перейменувати на вулицю Василя Асталоша. Вирішити вирішила, але навіть таблички не змінила. Тому до цього часу більшість свалявці так і називають її вулицею Кутузова.

Напевне, прізвище російського воєначальника, який здав французам Москву у 1812 році, і точно жодним боком не торкнувся ані Сваляви, ані Закарпаття, ближче і зрозуміліше, ніж прізвище людини — митця, заслуженого майстра народної творчості, який виріс і жив на цій вулиці, та своєю працею популяризував рідний край, чий талант високо оцінений у багатьох країнах світу, на чиїх роботах стоїть позначка “Свалява. Закарпаття”.

Як мовиться: “Немає пророка у своїй вітчизні”.

— Поділіться секретом, де заслужений народний майстер України навчився з такою майстерністю виготовляти майбутні шедеври?

— Мій батько, як і декілька поколінь його предків, народився і більшу частину свого життя прожив у Сваляві.

Прізвище “Асталош” угорською означає столяр, тесля, той, що працює з деревиною, робить столярку.  Вочевидь, попередні покоління отримали це прізвище саме за професійною ознакою, а талант передався по генах.

За національністю батько був русином, за віросповіданням — греко-католик. Відмінно навчався в угорській школі. З приходом радянщини став українцем.

Родина була небагата. Батько працював токарем на заводі, мати була домогосподаркою. В родині росло двоє дітей — батько і його сестра.

Мій дід — Михайло Асталош — мав цікаву юність. Підлітком пішов працювати на будівництво мостів через Тису, вивчив у спілкуванні з іншими працівниками декілька іноземних мов. Додатково до чеської, угорської та русинської знав ще італійську, румунську та німецьку. Звичайно, на побутовому рівні, але це неабияк допомогло йому у подорожах країнами Європи, яку він обійшов у пошуках заробітків. Коли пішки, а коли і тодішнім “автостопом”. До рідної Сваляви повернувся у 32 роки і одружився.

Дід був майстром–самоуком, вдома працював з деревом, майстрував в основному куделі (прялки для вовни), дрібні вироби з дерева, побутові речі та сувеніри.

Добре малював, робив креслення складних механізмів. Батько з дитинства вчився у діда малювати, працювати з деревом. Дідусь був знаним майстром у Сваляві — виготовив на замовлення вчителів дерев’яний бюст першого президента Чехословацької республіки Томаша Масарика, який був урочисто подарований останньому під час його візиту до Сваляви.

— Яким було дитинство та юність Василя Асталоша?

— Дід важко працював, часто хворів і дітей особливо не пестив. Тітка була значно молодша, а от батьку змалечку доводилося самому заробляти на власні потреби. Згадував, як влітку разом із товаришем наймалися до місцевого молочаря та цілими днями возили вулицями Сваляви возик з морозивом, продаючи його охочим. Заробляли за день на велику “чоколаду”, ще й додому якісь гроші приносив.

Незважаючи на невисокий рівень достатку, обоє дітей отримали належну шкільну, а згодом педагогічну освіту. Батько знав декілька мов: чеську, словацьку, угорську, русинську, українську, російську і трохи грузинську.

Навчався спочатку у народній школі, після 5-го класу — у горожанській школі (тепер Свалявський ЗЗСО №1), а згодом (з 1940 р.) — в Угорському Королівському державному ліцеї і учительській семінарії в Мукачеві. На навчання у Мукачево доводилося щоденно добиратися електричкою в обидва боки.

Після приєднання Закарпаття до України батько доучувався в Ужгородському педагогічному училищі та здобув фах вчителя початкових класів.

Тривалий час працював вчителем у сільських школах Свалявщини, брав участь у художній самодіяльності, грав у народному театрі, співав у хорі. Мав чудовий оксамитовий баритон.

Коли співав: “Вівці мої, вівці, вівці та й отари, хто вас пасти буде, як мене не стане?”, у слухачів по шкірі “йшли мурахи”.

Василь Асталош одружувався двічі, мав п’ятьох доньок та десятьох онуків. Найстарша і наймолодша доньки стали вчителями, найстарша онука теж.

— Чи могла доля Василя Асталоша скластися інакше, і Свалявщина не мала би такого майстра пензля і різця?

— Під час навчання батька у Мукачівській семінарії одна багата родина запропонувала йому стати репетитором для їхньої доньки, теж семінаристки, — вчити її малюванню, каліграфії та підтягнути з інших предметів.

Коли під час Другої світової війни стало зрозуміло, що скоро прийдуть радянські війська, ця мукачівська родина вирішила виїхати на захід і запропонувала хлопцю, який прийшовся їм до душі, їхати разом з ними. Важко сказати, що саме більше вплинуло на Василя — бажання втекти від невідомого чи романтичне почуття до своєї учениці, — але він вирішив поїхати.

Вирушили потягом, але вже недалеко від Дебрецена (сучасна Угорщина) Василя зустріли односельці, які розповіли, як його мама сумує й плаче за ним, і просить всіх, хто може його побачити, переказати, щоб син повернувся додому. І він повернувся. А потяг пішов далі і попав під бомбардування. Чи вижив хтось із знайомих — невідомо. Випадковість це була чи доля — один Бог знає.

— Правда, що Ваш батько ще й гарно малював?

— Так, він був різносторонньою особистістю. Малюнок, живопис, гравюра, чеканка, різьба по дереву — все це було постійно присутнє у житті Василя Асталоша. Часто батько виготовляв роботи на замовлення, а ще частіше просто у подарунок.

У Спілку художників України, незважаючи на рекомендації та відгуки найвідоміших на той час закарпатських митців, він так і не був прийнятий, бо не захотів вступати у лави компартії.

Коли у Драчині відкрили художню сувенірну фабрику, батька запросили туди на роботу. Погодився не одразу, спочатку поєднував, бо роботу у школі любив, і учні його любили. Але згодом перейшов працювати на фабрику.

Його ділом було створювати декілька зразків сувенірів на місяць, які потім надходили у масове виробництво.

Він встиг навчити сувенірній справі багатьох учнів. Завжди чітко розділяв, що робить на номенклатурну вимогу, а що дійсно для душі.

Гостям краю із усього союзу дуже кортіло привезти додому закарпатські колоритні сувеніри, от і розходилися сотнями і тисячами вирізьблені та відчеканені едельвейси, гуцули, гуцулки, трембітарі, орли та олені.

Особливою любов’ю батька була постать трембітаря. Він вважав його символом Закарпаття. Тому трембітар був присутній у всіх проявах його мистецтва — чеканці, барельєфі і накладній різьбі та живописі.

Батько згадував, як колись його цімбор (друг) Георгій Мішко — тодішній керівник Лужанського заводоуправління мінеральних вод — попросив придумати, яке зображення краще розмістити на етикетці мінеральної води, щоб усі одразу зрозуміли, що вона із Закарпаття. Батько відразу відповів, що це має бути трембітар і одразу накидав декілька ескізів.

З часом зображення на етикетці мінеральної води неодноразово адаптувалося, але сама ідея залишилася незмінною. Трембітар став брендом і залишається ним вже десятки років.

— Чи був у Василя Асталоша особливий підхід до створення своїх робіт?

— У радянські часи у керівних колах вважалося правильним тоном дарувати вищому керівництву не просто сувеніри, а їх портрети, втілені у металі або дереві.

Приносили батькові фотографію і казали: “Зроби з цього барельєф”. Доводилося робити. Уявіть собі плоский малюнок, з якого потрібно зробити 3D, ще й так, щоб сподобалося замовнику.

Ті роботи, що робилися за покликом душі, потребували ретельної підготовки. Батько ретельно готувався до кожної.

Коли виготовляв портрет поета Шандора Петефі, — читав його вірші. Під час створення барельєфу “Витязь у тигровій шкурі” на замовлення Грузії — вчив твори Шота Руставелі. Коли розробляв макети до 1500-річчя Києва та 1000-річчя хрещення Русі — перечитав всю доступну на той час історичну літературу про Київ, князів та їхній побут.

До речі, інструменти для роботи (долота) йому робив за особистим зразком знайомий коваль.

Також батько постійно брав участь у виставках народної творчості, де представляв свої роботи. Щоправда, частина робіт додому не поверталася — дещо купували для музеїв, а щось просто зникало, сподобавшись партійним чиновникам. Батько ніколи не шкодував, казав, що зробить ще. Тим більше, що гроші за картини все одно отримував не він, а фабрика.

У 1971 році Василь Асталош одним з перших отримав щойно започатковане тоді звання “Майстер народної творчості Української РСР”, посвідчення за №2. Батько був дуже скромною людиною. Ніколи не хвалився своїми званнями та нагородами.

— Яким запам’ятався батько особисто Вам?

— Він не був ідеальним. Легко спалахував, але так само легко заспокоювався. Любив погоститися, але завжди з компанією. Був дуже добрим, ніколи не міг відмовити, якщо хтось просив про допомогу. Відкладав власні справи убік і ремонтував людям зламані речі— склеював, прикручував, свердлив. Мав золоті руки.

Любив риболовлю — сам процес. Брав мене рибалити. Перед тим ми ловили цвіркунів, на які потім ловили форель.

Пам’ятаю з дитинства, як батько взував високі рибацькі чоботи, брав удицю (вудку) і йшов руслом посеред річки. Зловить 2-3 рибки, і досить.

Мав невеличку майстерню у “Квітці Полонини”, куди постійно заходили люди. Хто з цікавості, хто щось відремонтувати, хто поспілкуватися.

Бувало, що дехто з відпочиваючих просив навчити різьбити — вчив. Як вони раділи тим своїм незграбним “сувенірам”, зробленим власними руками…

Батько намагався у кожній роботі залишити хоч часточку Закарпаття — якою би не була тема картини, декор обов’язково включав народні візерунки чи мотиви.

Любов Василя Асталоша до рідного краю була безмежною, вона жила у його ДНК. Гори, доли, постаті, національний одяг, кожна деталь, кожна смерека, кожна травинка були промальовані, вирізьблені, викарбувані серцем.

Всі фото надала дочка Василя Асталоша Наталія.