“Кожен чоловік повинен знати історію свого рідного краю, народу, свого села, своєї родини. Багато віків наші діди-прадіди поливали потом і кров’ю цю землю, де ми живемо, та своїм онукам-правнукам кращої долі добували. А чи знаємо ми свою бувальщину? Чи ж знаємо хоча б те, хто ми такі? Чиї сини, яких батьків?
Думаю ні! Але, так не повинно бути. Наші предки передали не тільки землю, але й мову, пісні, звичаї — все те, що нас відрізняє від інших людей: від мадярів, словаків, румунів та інших; кажучи по письменному — передали нам свою культуру.
Читаючи свою історію, побачимо, що ми не вчорашні — що майже 1000 років наш народ був не остатній між сусідами, взнаємо про кращих діячів наших, та про те, як вони працювали, — навчимось шанувати свою минувшину, любити свій край, свій народ та може де-яку науку й для себе з того матимем, як нам в світі жити та до чого прямувати”.
Це слова написані в 1905 р. українським письменником Миколою Аркасом. І з цим написаним, гадаю, погодиться кожний, хто любить свою родину, своє село, свій край.
Думаю, багато з нас знають, що село Неліпино вперше документально згадується в 1430 році. Але не всі знають, як мінялася назва села протягом 1430-2023 років.
Коли Неліпино стало Гаршалвою
Отже, маємо таку картину зміни назви села:
- 1430: Нелепіна (CSÁNKI 1:418),
- 1541: Нолопіно (конс. Порт.),
- 1543: Нелепіна (там же),
- 1566: Ніліпіна (там же)
- 1570: Нелепіна (там же),
- 1630: Нолопіна (там же),
- 1693: Неліпіно (Годинка 372),
- 1773: Неліпіна, Неліпін (LexLoc. 53),
- 1808: Неліпіна (LIPSZKY: Rep. 454),
- 1851: Неліпіна (FÉNYES 3: 136),
- 1877: Hársfalva, Nelipina (Hnt.),
- 1913: Hársfalva (Hnt.),
- 1925: Неліпен, Недліпіно (ComBer. 115),
- 1944: Hársfalva, Нелупіно (Hnt.),
- 1983: Неліпіне, Неліпіно (ZO),
- 1995: Неліпино.
Майже 450 років (в різних варіантах) звучало, як Неліпино вперше в 1845 р., лише після 1859 р. почалася називати, як Гаршалва (Харшалва).
З приходом чехословаків у 1918 р. село знову — Неліпино, а в 1939-1944 роках угорці повертають знову назву Гаршалва. З 1945 р. село називається Неліпине, а 1995 — Неліпино.
Легенди про назву села
Ось одна з легенд: “То було давно, ще коли мадяри (угри) переходили через наш край. Тоді вже жили тут слов’яни, але сіл ще не було. Люди селились біля річок, потічків, подалі від доріг. В одному з таких місць посилився один ґазда з родиною.
Вони викорчували місцевину від кущів та дерев, де почали сіяти пшеницю та садити киндирицю (кукурудзу). В потічках водилось багато риби, а лісах — дичина (зайці, серни, олені) та птиця (дикі качки, голуби, фазани).
Одного разу на їх ґаздівство заїхав поранений незнайомець, молодий хлопець, який був поранений в бою з “писцеголовцями”. По одягу було видно, що він з того боку Карпат. Дочка ґазди виходила пораненого та закохалась в хлопця, який був добрий душею, працьовитий, але весь в шрамах, які дістав в битвах. Між родичами він дістав кличку “Нелепий”.
Довідка. В старослов’янській мові було слово “лепий”, тобто “красивий”, і “лепота” — красота. “Нелепий”, тобто “некрасивий”, “без прикрас” (“без рум’ян”, фарби і “лепки”), “неукрашений”.
Не маючи своєї домівки, він залишився в новій родині, а затим оженився на дівчині.
І скоро в них народилась донечка, яка була виросла дуже красивою. За неї почали говорити, яка красива дочка в Нелепи, а землі — “табли”, які він з обробляв, — Нелепині табли. Коли поряд з ними оселились інші родини, то поселення почали називати Нелепино” (з розповідей Петра Стесовича, с. Неліпино, 1964 р., який знав багато казок та легенд краю).
За іншою легендою, переказують, що жила колись у цих місцях одна сім’я, а була дуже скупа, нелюдяна, майже ні з ким і не розмовляла, держалася осторонь від інших.
А одного разу, напередодні Русальчиного Великодня (четверга Троїцького тижня), до них зайшла стара “ворожка-босорканя”. Вона стала просити їх позичити трохи муки (борошна, — прим. ред.), аби могла собі спекти колачів до свого бісівського Великодня — Троїцького четверга. Але ґазда неохоче прийняв “босорканю”, вислухав її, а далі випхнув з хижі з криком: “Моє добро не для таких, як ти! Хочеш печи колачі — то сама собі муки зароби!”
Ворожка страшенно розсердилася на того скупака. Назбирала в ніч чарів-зілля і зачарувала всю родину того селянина. Закляття її зводилося до того, що протягом року ніщо мучне (з борошна, — прим. ред.) у них не буде ліпитися.
І справді, коли надійшов християнський Великдень, ґаздиня взялася пекти паски. Замісила тісто як звичайно. Але тісто не кисло, не піднімалося в кориті. І коли поклали до печі, не ліпилося до купи, розтікалося в різні боки. Те саме було з тістом в родині скупого. Всі розводили руками, скаржачись: “Не ліпиться… Зовсім не ліпиться..!”
Ґазда зрозумів, що то робота старої ворожки. Який би не був зарозумілий, але змушений був піти до неї і перепросити, аби вона зняла з нього та його родини накладене нею закляття.
Ворожка зжалилася, зняла закляття. Але люди, коли заходила мова про того ґазду, казали: “Се той, що в нього тісто неліпилося…” Поступово й село, що виникло там, стали називати Неліпино (записав від Гафії Плоскіни, с. Неліпино у 1965 р. Ю. Чорі в “Що не сільце — своє лице”).
Ще одна легенда, яку знають майже всі, переказує, до заснування села на берегах Вичі росли липи, під якими й облюбували собі місце перші поселенці. З цих дерев вони зробили собі й промисел: липу рубали, кололи на скалки, сушили та ставили у посуд з олією. Відтак після цього утворювались так звані гніти, які ввечері палили в хатах для освітлення.
Люди із довколишніх поселень, коли йшли за “освітленням із лип”, казали: “Йдемо на липино”. Через це місцину і назвали Неліпино.
Але дослідник нашого краю Іадор Стріпський, у своїй дисертації про топоніми, пояснює походження назви села Неліпино, заявивши, що це не пов’язане зі словом “липа”, а з особистим іменем Nelipa — потворне, не красиве.
Неліп — пізнє праслов’янське особове ім’я захисного типу, складене з прикметникової основи льп — гарний, розумний та заперечної частки не. Ім’я мало захищати денотата від злих сил.
Ім’я Неліп ще час від часу фіксується між селян XV ст. в галицьких землях, а прізвище Нельпа відоме в кількох областях Придніпров’я.
Від імені Неліп утворилось декілька прізвищ ХVІ-ХVІІ ст. — Неліпенко, Неліпович, Неліпов. В 1694 р. були козаки в Чигиринському полку Тимош Нельпа та Костя Неліпа, а в Переяславському полку козак Максим Неліпенко. Поза Україною ім’я Неліп побутувало на теренах східної Польщі. Все це підтверджує одну з легенд.
Невідомо звідки пішла назва Гаршалва (Харшалва). Можливо, від нашого села, але в Європі фамілія Гаршалві зустрічається не менше 51 раз, як мінімум в 3 країнах, а ім’я Гаршалві — не менше 4 рази в двох різних країнах — Англії, Угорщині.
Проглядаючи схематизми, можна констатувати, що ім’я Hársfalva вперше з’являється в 1845 році. Дані були надані священником Анатасом Легезою.
Легеза Атанас — греко-католицький священник. Сім’я його родини походила з села Колониця Земпленського повіту. В 1844 році направлений до парафії Неліпіно.
Схематизм 1847 року знову пише лише Неліпіна. Далі, 1856 рік в схематизмі знову з’являється назва Гарсфальва. Тоді вже Легеза Атанас (Афанасій) церковний писар, а з 1859 р. до смерті він був повітовим чиновником та “начальником освіти”. Легезу Атанаса можна вважати, мабуть, “хресним” села Харсфальва, позаяк він перший поширив цю назву.
Михайло Воронич
Будь першим хто прокоментує