Років три-чотири тому онук запитав: “Чому наша річка називається Латориця?” Не скажу, що я був у захваті від поставленого в чоло запитання. Та проявивши неабияку словесну еквілібристику, якій позаздрив би сам Цицерон, я наплів щось про дуже давні часи, про с. Латірку, р. Свалявку, як головне історичне джерело, і на цьому мій іспит на знання Сваляви по суті був провалений.
Внук, звичайно, мої знання оцінив як академічні, а я довго не міг заснути. Бо навіть покликання на р. Свалявку у мене викликало, м’яко кажучи, сміх. Адже і сьогодні невідомо, що було раніше: “Яйце чи курка — Свалява чи Свалявка..?”
Тож питання про Латорицю мучило довго. Щоб знайти більш-менш правдоподібну відповідь, прийшлося “перелопатити” літературу і в нашому музеї, і поглядати джерела деінде. Благо, що Марія Цанько (керівниця Свалявського музею, — прим. авт.) щиро відгукується на будь-які питання і дає будь-яку літературу, що є в запасниках. Отже, діючи за принципом “з миру по ниточці”, прочитав роботи Легоцького, Меліха, Геровського, Годінки, Бонкало, Петрова, Шахматова, Марії Маєр, журнали “Отцюзнина” за 30-ті роки — таки щось “нашкрябав”.
Не переконаний на всі сто відсотків, але перелічені автори переконали мене в правдоподібності їх версій. Так ось Меліх розбирав походження слова Лаборець (наш славнозвісний князь, про нього згадую у книзі “Свалява”, а в Словаччині є р. Лаборець, — прим. авт.), висунув певну думку з цього приводу.
Погодін та Шахматов теж торкнулися цього слова і пояснили його походження: із кельтського прикметника жіночого роду labara “балакуча, дзюркотлива”. Це відповідає тому, що кельти на південних схилах карпатських гір жили починаючи з 3-го ст. до різдва Христового, як встановлено археологічними знахідками біля Мукачева (музей Легоцького, — прим. авт.).
Тож зважуючи на цей історичний факт, для нас буде правильним шукати сліди кельтів і їх мови у географічних назвах південного Прикарпаття, тим паче, що і в інших краях, де вони проживали, річки називали тим ж прикметником “Лабара”, тобто дзюркотлива.
Другою обставиною, що служить на користь цієї версії, є праця М. Янковича “Подкарпатская Русь” в праісторії за 1932 і наступні роки, за якою існує думка про існування римського укріплення на Дунаї “Tautantum”, а на правому березі “Contratautantum” для захисту кельтського племені Tauti, від якого бере початок мадярська назва Tot (тоут), якою мадяри називали рештки проживаючих тут в ІХ-Х ст. кельтських поселень і яку, в подальшому, перенесли на назву слов’ян, що жили в дунайській котловині “і які самі себе називали слов’янами”.
У нас і по нині почуєш: “був у ня ТОТ, што”, “купив у ня ТОТ, што”, “узяв її за жону ТОТ, што” (але не почуєш був у мене ТОЙ, що купив у мене, — прим. авт.).
Друга версія назви річки є у фейсбуці від доктора філософських наук В. Шульга. За його твердженням, назва — архаїчний слов’янізм, що виник за допомогою суфіксу -іса від топооснови Лотор-, Латр, Лотр-. Або від відповідного апелятива з основою праслов’янської Lotiti, Latiti — “летіти” (швидко, стрімко), рухатися.
Хоча у русинському язику, з вище вказаною основою, слів майже не знайдете, за виключення: латати, (полагодити), лата (штахета) і на весіллі, якщо добре пам’ятаю “латкають” (б’ють в долоні при виконанні шорованого танцю при співі “На танірі щербина… хай дарує родина”, — прим. авт.).
Ось такі дві версії. А щодо р. Латориці, то вона дійсно бере початок на південно-західних схилах Вододільного хребта під Полониною, що на сході від с. Латірка (Воловеччина), довжина її 188 км (в Україні 156,6 км, в Словаччині — 31,6 км, — прим. авт.).
Орієнтир туристам: від витоків і до Сваляви тече з півночі на південь, з Сваляви до Мукачева — на південний захід і від Мукачева на захід. Її основні притоки: Жденівка, Пиня, Стара (праві), Вича, Дусинка, Свалявка (ліві), крім цього, впадають ще: Яловський приток, Матекова Визниця, Лаборець, Бескид, Славка, Дубровиця, Мочонка, Керепець.
Ось така історія виплила з простого дитячого запитання. Екзаменував онук мене, а відповідь адресую Вам. Не знаю, чи треба було це робити?
Михайло Турок
Коментарі закриті.