Спілкуємося з викладачкою харківського вишу, кандидаткою наук, волонтеркою, співавторкою методичних посібників для ВНЗ з англійської мови, яка після початку повномасштабного вторгнення переїхала жити до Сваляви.
“Дуже боляче, коли гинуть твої студенти. Молоді, талановиті, перспективні… Хтось із них міг би стати відомим музикантом або танцюристом. Цінуйте кожну хвилину спокійного життя, за нього заплатили занадто дорогу ціну“, — розповідає Надія Бевз, викладачка англійської та філософії Харківської державної академії культури.
Пані Надія все своє професійне життя присвятила сфері освіти. Спочатку викладала у фізико-математичному ліцеї №27 у Харкові, потім в університеті імені Каразіна, де паралельно навчалася в аспірантурі та захистила дисертацію. Подальший викладацький шлях Надії проліг до Харківської державної академії культури, де вона працює і по цей день. Живе у Сваляві та викладає у харківському виші.
— Пані Надіє, чому Ви обрали саме професію викладача?
— Я працюю педагогом вже понад 30 років, дуже люблю свою професію і ні на секунду не пожалкувала, що обрала саме її. Походжу з сім’ї освітян, мама працювала вчителем української мови та літератури. Протягом останніх років викладаю англійську та філософію у Харківській державній академії культури. Маю науковий ступінь кандидата філософських наук. Моя наукова діяльність пов’язана з культурою перекладу, філософією мови та міжкультурною комунікацією, це дуже цікаво і корисно.
— Розкажіть, будь ласка, як Вам вдалося викладати та працювати у Харкові на початку повномасштабного вторгнення?
— Для мене ця війна стала великою несподіванкою. Харків — велике місто на кордоні з росією, є культурним, освітнім центром північного сходу України. До війни там знаходилося 15 державних вишів.
Дійсно, протягом довгих п’яти місяців після початку російського вторгнення ми перебували у Харкові. Звичайно, було тяжко, але паралізована мама потребувала мого догляду. Це було однією із причин, чому я не виїжджала з міста, у якому цілодобово велися обстріли та ракетні удари.
Університети Харкова відновили свою діяльність у квітні. Як не дивно, у такий важкий час в Харкові дуже зібрано працювали комунальні служби, завдяки чому у нас майже завжди було світло та можливість працювати онлайн. Ловили Інтернет, коли він був, працювали під звуки пострілів, вибухів, сирен, притримуючись правила безпеки двох стін.
Я, мабуть, запам’ятаю це перше заняття з початку повномасштабного вторгнення на все своє життя. Неймовірно радісно було бачити обличчя студентів. Побачити їх означало, що вони вціліли, вони живі. Заняття починалися з опитування присутніх не для журналу, а для розуміння, що всі живі. Пам’ятаю, як ми всі раділи один одному.
І навіть коли була не в настрої — “одягала посмішку”, щоб провести студентам відволікаючі вправи та техніки заземлення для налаштування їх на навчання за системою ізраїльських психологів. Намагалася згуртувати, відволікти від реалій війни, гармонізувати атмосферу, дати відчуття спокою та безпеки.
Тішило те, що на освітянському фронті ми теж могли робити свій вклад у перемогу.
Хочу додати, що наші студенти надзвичайно патріотичні. Вони адаптувалися, вони вірять в перемогу, вірять в майбутнє України. Їх доповіді на міжнародній конференції, яка відбулася у 2022 році, ще раз довели їх перспективне бачення розвитку країни і свою роль у цьому.
— Як Вам вдавалося працювали взимку, тобто в умовах тотальних блекаутів?
— То були важкі часи, позаяк усе навчання в академії відбувається онлайн і без інтернет-зв’язку взагалі неможливо працювати. Я знаходила у Сваляві місця, де був генератор. Зокрема хочу подякувати кав’ярні “LU LU Coffee Bar” та “Stories espresso bar” за смачну каву, теплий прийом та можливість проводити заняття.
— Як Ви опинилися саме у Сваляві та чому обрали це невелике містечко для переїзду?
— У Сваляву нас запросила подруга доньки, наша колега. Надалі залишатися в Харкові було просто неможливо. Нас дуже тепло прийняла колега і подруга моєї доньки свалявчанка Євгенія Харук, викладачка англійської, за що наша сім’я висловлює їй величезне спасибі.
Пам’ятаю, як вона тоді сказала: “Приїжджайте, ми знайдемо для вас місце, ми на вас чекаємо”. Це було дуже і дуже важливо в той момент: знати, що тебе чекають десь зовсім в іншому куточку України. Євгенія люб’язно прийняла нас разом з мамою. Але через три дні після нашого приїзду мама відійшла на небеса, родина Євгенії допомогла достойно провести маму в останній путь.
Я дуже вдячна місцевим жителям, сусідам, які приходили, дуже тепло до нас ставилися, запитували, що нам потрібно, пригощали грибами та закрутками. Я дуже вдячна свалявським лікарям, які з усією теплотою і людяністю старалися допомогти відновити здоров’я. Окрема подяка Марії Герко, заступниці директора Свалявського професійного будівельного ліцею за допомогу з облаштуванням у новому житлі.
Після півтора року проживання у цьому чудовому місті моя думка не змінилася. Свалява мені подобається і через те, що тут живуть працьовиті привітні люди, підтримку яких я постійно відчуваю. Тут дуже красива природа, вона мене надихає, дає сили до життя. Чому Свалява? Бо нагадує мені моє невеличке містечко Золочів у Харківській області, в якому я виросла. Воно було чимось схоже на Сваляву, з такими ж красивими чорнобривцями та жоржинами.
Та й з дитинства слово “Свалява” в мене завжди було на слуху. В цей час батьки придбали меблі Свалявського лісокомбінату. Ліжко, диван, кухню, корпусні меблі, які дуже довго були в користуванні. На них було написано: “Лісокомбінат, місто Свалява”. До речі, цей диван і досі стоїть у Харкові.
— Знаю, що Ви займаєтеся волонтерством. Розкажіть про це докладніше.
— Як і всі свідомі українці, моя сім’я допомагає нашим захисникам тим, чим може. Четверо чоловіків з нашої великої родини захищають Україну на фронті. Передаємо бійцям смаколики, ліки, пересилаємо потрібні речі. Група викладачів та студентів нашого університету надсилає допомогу в госпіталі та опікує Харківський будинок для літніх людей.
Дуже багато наших студентів, які закінчили навчання минулого року, стали на захист нашої держави. Воюють не тільки колишні студенти, а й викладачі. На превеликий жаль, багатьох з них вже немає в живих. Молоді талановиті та перспективні хлопці, у яких все життя було попереду… Їх не стало, дуже боляче, коли гинуть твої студенти. Хтось із них міг стати відомим танцюристом або музикантом, але їх забрала війна.
— Яким Ви бачите своє майбутнє та майбутнє нашої країни?
— Я дуже люблю свою справу і мрію, що після перемоги ми повернемося до мирного життя і будемо зустрічатися зі студентами в аудиторіях, будемо бачити і спілкуватися, і відбудуємо нашу державу. Головне зараз — це наша людяність, підтримка, взаємоповага та єдність у досягненні перемоги та будівництво процвітаючої країни після закінчення війни. Великі жертви віддані за те, щоб наша країна була вільною, процвітала і кожен її громадянин почувався вільно і мав гідне життя.
Лілія Антонюк,
Svaliava.net
Всі фото Надії Бевз.
Коментарі закриті.