27 липня в Україні професійне свято відзначають лікарі та медики. Дату святкування Дня медичного працівника змінили указом Президента у 2023 році. Українські медики, що постійно рятують життя під вибухами, сиренами та на передовій, більше не відзначають своє професійне свято разом з країною-окупантом.
Від імені редакції видання Svaliava.net вітаємо наших медичних працівників, велика подяка кожному і кожній, хто сьогодні тримає медичний фронт.
“Хворобу пацієнта можна визначити вже по тому, як він заходить в кабінет. Тому звертаю увагу на вираз обличчя, ходу, мову, об’єм рухів, біомеханіку. До кожного ставлюся максимально уважно, хоча, буває, доводиться приймати до тридцяти пацієнтів за робочу зміну.
Працюю до останнього пацієнта, хоча інколи, мушу сказати, доводиться бути хворому і психологом, і неврологом. Кожного потрібно вислухати, зрозуміти, що спричинило такий стан, які профілактичні методи, окрім лікування, порекомендувати, чи до якого лікаря направити для паралельної консультації. Правильно зібраний анамнез — це вже 75 відсотків правильно поставленого діагнозу”, — розповідає лікар-невропатолог Свалявської міської лікарні Олена Зінченко, яка переїхала до Сваляви з початком повномасштабного вторгнення із зараз окупованого Сіверодонецька.
Лікарка походить із сім’ї медиків. Батько був рентгенологом, працював головним лікарем Новоахтирської лікарні. “Ми там і виросли”, — згадує пані Олена.
— В нашій сім’ї ніколи не стояло питання: “Яку ж професію обрати?” Всі четверо дітей (я, мої брати та сестри) стали лікарями. Коли не було з ким залишити вдома нас малих, брали у лікарню.
Можливо, це привило мені інтерес до медицини. Зважаючи на те, що вступний конкурс в медичний університет був дуже високий, — одне студентське місце на вісім абітурієнтів, а наш батько був людиною принциповою і вважав корупцію недопустимим явищем у будь-якій сфері, тим паче у освітянській, — заздалегідь оформив нас з сестрою працювати санітарками у лікарню.
За тодішніми умовами вступу медичний стаж додавав декілька балів до загальних вступних. Це був перший скандал в нашій сім’ї, мама вважала, що будемо просто числитися санітарками, а ми з сестрою чесно відпрацювали увесь позашкільний час, вихідні та канікули.
— Чому обрали саме спеціальність невролога?
— Моя рідна сестра обрала спеціальність окуліста, а я — невролога. Ця спеціалізація мене зацікавила найбільше під час навчання. Щоб працювати неврологом, потрібно мати добре розвинену логіку і уяву.
Лікарі вважають спеціальність невролога найінтелектуальнішою, адже потрібно уявити та заучити дванадцять пар черепно-мозкових нервів, їх початок, кінець, розгалуження, відгалуження, впадини та безліч нейронних зв’язків.
— Чи пам’ятаєте, як почався перший день війни?
— О шостій ранку зателефонувала мама і сказала, що війна почалася. Ми не вірили і не хотіли в це вірити. Потім почули вибухи. З вікна своєї багатоповерхівки бачила, як складають речі і від’їжджають наші сусіди та інші мешканці міста. Зважаючи на те, що в мене на роботі був повний запис, на мене чекали пацієнти і всі талони були розібрані, я провела цей день, приймаючи хворих людей.
На початку бойових дій виїхати ми не встигли, а потім полишати наше місто стало надто небезпечно і майже неможливо. Мені разом з 14-річним сином виїхати з Сіверодонецька вдалося лише 13 березня.
— З ким Ви переїхали до Сваляви? Чи лишилися рідні на окупованій території?
— У Сваляві зі мною проживає син, донька-студентка, навчається в Києві. Чоловіка забрав коронавірус декілька років тому, він у мене був військовим. А на Луганщині залишилася моя старенька мама та сестра. Батько, на жаль, помер під час окупації в Новоахтирці, не змогли його навіть поховати належним чином.
— Які відгуки Ви чуєте від місцевих пацієнтів?
— Пацієнти говорять, що війна принесла багато лиха нашій країні, але відмічають той позитивний момент, що з її початком я приїхала до Сваляви. Просять, щоб не покидала це місто після закінчення війни.
— А отже, чи плануєте Ви залишитися у Сваляві у післявоєнний період?
— Я, безперечно, вірю в те, що війна незабаром скінчиться. На жаль, так склалося, що вже не маю на Луганщині власного житла, але маю велике бажання повернутися додому і відбудовувати його по цеглинці.
Лілія Антонюк
Будь першим хто прокоментує