Роздуми присвячені полеглим героям — Миколі Олосу та Михайлу Гецку.
Чи знаєте, чому тоді так нещадно пряжило сонце? Воно сушило і не могло, бідненьке, висушити гіркі сльози нещасної матері, котра йшла (важко було дивитися) тремтячими кроками, аби доторкнутися до сина… на меморіальній дошці.
Серце краялося, а невгамовний стукіт його роздавався луною в серцях, що переживали цю подію воістину щиро, по-людяному.
Чому хвилина мовчання зовсім була не хвилиною-миттю, а вічністю? Бо ж коли ридає душа — слова безсилі. І чому найбільш зворушливі слова промовців гупали у скронях, немов бажали розчавити вщент натруджену емоціями голову?
Бо додавали ще більшого смутку-одчаю, котрий заполонював усеньке тіло?
Чому? Чому? Чому?
Бо — війна! Несправедлива, ненависна, страшна. Та, що забрала найцінніше у наших Героїв — Миколи Олоса, Михайла Гецка — життя. Та, що навіки відібрала у матері спокій, сон та бажання жити повноцінно. Та, що забрала у діточок, дружини сокровенні хвилини родинного єднання, любові, радості. Та, що навіки позбавила побратимів-Героїв духовної підтримки, товариської спорідненості.
Бо, як казав один із полеглих на війні воїнів Дмитро Пащук: “Найважче на війні втрачати не руку, ногу чи життя — найважче втрачати друзів”.
“Ми вам не пробачимо!” — повторював словами із пісні побратим Іван Чикивдя. “Ми вам не пробачимо!” — повторював подумки кожен із нас…
І хоч подія-вшанування полеглих героїв та відкриття меморіальних дошок на фасаді Керецьківського ліцею відбулася з методичного погляду на славу славно, додому поверталася спустошена, збентежена, розбита. Сльози не вгамовувалися. Серце калатало. Заспокоєння наступало аж занадто повільно…
Подумалось: “Щоразу, як заходитиму в рідний освітній заклад, мене зустрічатимуть вони — дорогі односельці й пильно дивитимуться у вічі”. І поглядом добрих, вистражданих очей казатимуть: “Ми зробили все, щоб вберегти вас”. І ставатиме знову важко, боляче, нестерпно…
Вічна слава Вам, хлопці!
Лариса Андрела,
освітянка, письменниця.
Будь першим хто прокоментує