“Сирітство — це не просто певний етап в житті дитини. Це біль, який відгукується впродовж життя, формується багато комплексів та невпевненість у власних силах”, — розповідає мешканка с. Неліпино, психологиня Ольга Гриньку.
Впродовж декількох років вона невпинно намагається дати часточку свого тепла свалявським дітям-напівсиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. Хоча має власну сім’ю — чоловіка та двох доньок.
Вона власним коштом влаштовує дітям екскурсії та цікаві майстер-класи, долучає їх до культурно-соціального розвитку. За цей час дітки спробували себе у ролі перукарів, неодноразово відвідували заходи у Свалявській дитячій бібліотеці, брали участь у кулінарних майстер-класах та розважалися у дитячому ігровому просторі “Kinder hub”, що знаходиться на території ГО “Дієва громада” у Сваляві.
Видання Svaliava.net поцікавилося у волонтерки, що спонукає її допомагати дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах, знайти свій шлях у житті.
“Мене завжди дуже турбувало безсердечне ставлення деяких батьків до своїх дітей. Коли я була депутатом міської ради на Харківщині, то мені довелося побачити дуже жахливі речі. Тоді й прийняла рішення, що допомагатиму дітям, яким бракує батьківської опіки”, — розповідає пані Ольга.
— Як ставляться до цього Ваші доньки та чоловік?
— Маю двох доньок, одна вже доросла, а друга вже майже доросла і я завжди виховувала їх так, щоб вони зі співчуттям відносились до дітей, яким не посміхнулась доля.
Вони допомагають мені у проведенні заходів для дітей. Старша донька займалась хореографією і зараз служить в прикордонних військах, але коли приїздить додому, то завжди дає уроки хореографії для діточок.
Молодша донька грає на духових інструментах: сопілці, саксофоні і також допомагає у проведенні заходів. Разом ми робимо постановки казок, святкові заходи, організовуємо екскурсії.
Головне, щоб діти відчули себе частиною суспільства, що вони потрібні, а не покинуті.
— Чи включаєте Ви у заняття психологічну складову?
— Так, звичайно, але окрім психологічної роботи з дітьми, особливо з тими, які зазнали психологічних травм у родині, свою роботу акцентую на адаптації дітей у суспільство і формуванні їх як особистостей.
Для цього й проводжу кулінарні заходи, де ми усі разом готуємо домашні страви, а потім їх куштуємо. Якщо ти можеш приготувати кийзлики або банош, то тобі буде набагато легше вибудовувати своє життя.
Так само, якщо ти читаєш книжки, або вмієш красиво рухатись у танці. Це вже не зовсім психологія, але зараз багато наук пересікаються і це якраз цей випадок, як робота з військовими, до речі.
— Розкажіть про це докладніше.
— Робота з військовими розпочалася з початком війни. Мій чоловік пішов захищати Батьківщину з перших днів повномасштабного вторгнення. Як і більшість захисників він має ПТСР (постравматичний стресовий розлад, — авт.).
До речі, він цього і не заперечує. Я, як психолог, працюю з ним та нашими захисниками, які бачили те, що не всяка людина може витримати.
Опісля закінчення війни адаптація їх до мирного життя матиме певні складнощі. Тому вважаю, що залучення військових до спілкування з дітьми, які потребують батьківської уваги, може дати позитивні результати зараз для обох сторін.
Чомусь згадалися слова відомого світового письменника Антуана де Сент-Екзюпері: “Людина помічає у світі лише те, що вже несе у собі”.
Будь першим хто прокоментує