Обряди сватанок на Свалявщині за мотивами творів відомого голубинського письменника Михайла Молнара.
Сватання є чи не найбільшою подією у житті кожної дівчини та юнака перед весіллям. Від вдалого заміжжя та одруження надалі залежить доля молодят.
За якими критеріями обирали собі наречених свалявці століття тому та за чий рахунок влаштовували весілля — видання Svaliava.net дізнавалося із відомостей Свалявського історичного музею.
На щастя, давні весільні обряди краю дуже вдало та з гумором описав у двох своїх творах знаний письменник з села Голубине Михайло Молнар у 1990 році. За словами директорки Свалявського історичного музею Марії Цанько, автор свого часу обіймав посаду директора Голубинської школи та був керівником відомого хору “Голубинська борона”.
Отже, перенесемося у 20-30 роки минулого століття та уявімо героїв його твору “Сватанки”, основаного на реальних подіях…
Сватання для родин дівчат було подією особливою та очікуваною. У м’ясниці, які зазвичай припадали на січень-березень (так називали певний період часу між Різдвом та початком Великого посту перед Паскою, — авт.) родини, що мали молодих дівчат чекали на сватів.
Дівчата у м’ясниці займалися пряжею ниток на веретині, робили чесниці (сотки пряжі, з яких потім ткали полотно для весільного вбрання, чекаючи на наречених, — авт.).
Про підхід до двору сватів зазвичай сповіщали домашні пси. Гості вітали господарів словами: “Слава Ісусу Христу”. “Слава навіки”, — відповідали хазяїни.
— Ци Ви спати ще не лягали, ци Ви так рано уже встали?
— Ми все так, чим запівуть когути на зорі, — ми всі уже горі.
— Так, так ранні потятка росу п’ють, а пізні сльози ллють, — продовжують привітання гості.
Далі розмова йшла з використанням примовок. Свати натякали, що на Різдво чули гавкіт собак у цьому кутку села, отже десь тут сховалася наречена. Батьки дівчат не завжди охоче погоджувалися на пропозиції гостей, керуючись не тільки почуттями між закоханими, а й статками жениха.
— Люблять, йбо любов не вержеш та не з’їш.
— Де в сім’ї любов, уваженіє, там буде што і в рот веричи.
— Я своїй дівці лем добре хочу. Туй треба подумати як молодим жити, як своїх діточок годувати, — веде розмову батько нареченої із сватом.
За сватаннями обговорювалися чесноти нареченого та нареченої, кожна сторона намагалася якнайкраще представити усі вміння та гарні якості майбутніх молодят. Коли торги були завершені і батьки дівчини погоджувалися на пропозицію жениха, наречена виносила з комори рушник та пов’язувала його сватові. Цей обряд означав, що дівчина дала згоду і можна готуватися до весілля.
Затим одразу накривали гостину, на стіл ставили ратоту (яєчню, — авт.), хліб та паленку. За застіллям свати не забували запитати з яким приданим наречена йде під вінець.
Зазвичай, за дівчиною давали велику рогату худобу (бичків, корів, землю, — авт.) та гроші. У творі автор описує, що за наречену Гафію давали угер (гектар, — авт.) землі у Довгому полі (біля дорога між Свалявою та Черником, — авт.) та 4000 корун (чеських крон, — авт.). Хижею, тобто житлом, наречену зазвичай мав забезпечити наречений.
Затим, гарно обговоривши де і за що будуть жити наречені та чиїм коштом гулятимуть весілля, свати розходилися. Також, за традицією, найближчої суботи наречені обмінювалися у церкві перснями, що засвідчувало їхні заручини, та призначали дату весілля. Зазвичай із цим не тягнули, побиралися через місяць опісля заручин.
До речі, про традиції святкування весілля, описані у гумористичному стилі Михайлом Молнаром, читайте у нашому матеріалі незабаром.
Будь першим хто прокоментує